«Право ходити в театр виборюють наші військові»: як живе театр VIE у прифронтовому Запоріжжі

У Запоріжжі, на острові Хортиця, у будівлі колишнього клубу працює муніципальний театр VIE. Сьогодні це не лише сцена і вистави. Під час війни театр став і укриттям, і місцем зустрічі, і простором, де намагаються проговорити досвід, який проживає місто. Тут репетирують під звуки повітряних тривог, інколи під вибухи, і щоразу виходять на сцену, ніби це звичайний вечір. Хоча всі добре розуміють: звичайних вечорів давно немає.

Як працює театр сьогодні

Директорка-художня керівниця Ольга Донік проводить нас коридорами театру і показує простір, який за ці роки встиг змінити кілька функцій. Тут поруч існують глядацька зала на 76 місць, гримерки, майстерня з декораціями, кімната, де створюють музику для вистав, і укриття для працівників театру та мешканців району.

Вона відкриває двері свого кабінету – на стінах висять старі театральні маски з попередніх вистав, поруч реквізит, афіші, подяки. Серед них подяка і від військового шпиталю. Тут же збирають і зберігають речі, які супроводжують кожну постановку і водночас фіксують історію самого театру.

Ольга бере до рук одну з масок.

«Маска для актора – це ж про те, що ти надягаєш роль, це частина самої природи театру. Коли я тільки прийшла працювати, ця маска була з нами в кількох виставах. В одній постановці також брала участь моя близька подруга, і в мене з нею пов’язані дуже теплі спогади. Вона дуже давно зроблена, їй, мабуть, років 30, вже є невеликі пошкодження. Тому ми забрали її сюди, щоб зберігати обережніше».

Поруч – зала для начиток, де народжуються тексти і ролі. Далі – майстерня, де декорації збирають буквально з того, що є під руками. І гримерки, де у перші місяці повномасштабної війни ночували люди.

«Театр-лабораторія VIE – це моє перше місце роботи. Я прийшла сюди в 2006 році, – усміхається Ольга. – Прийшла спочатку артисткою другої категорії (фактично стартова посада в театрі), кілька разів змінювала місця роботи, але завжди поверталася. Це мій перший і головний театр».

Окрема точка – мала зала. Колись тут стояло «дерево бажань», на якому глядачі залишали стрічки. Тепер це простір для камерних вистав, поетичних читань і виставок. 

Вистави актори показують не лише на власній сцені. Частину проєктів грають у камерному форматі, частину виносять на великі майданчики міста: сцену театру Магара, філармонію чи ЦКП «Орбіта». Театр свідомо працює з різними просторами, підбираючи їх під формат і масштаб кожної постановки.

Команда, робота і виклики під час війни

Театр VIE тепер є частиною театральної платформи “Дім актора”, де під одним юридичним «дахом» живуть і драматичні актори, і танцівники, і оркестр City Big Band. Загалом у штаті 78 людей, половина з яких - творча команда.

«Після об’єднання нам стало значно простіше робити великі спільні проєкти. Коли це були окремі юридичні структури, домовитися про графік репетицій було складно. Зараз ми одна команда і можемо розподіляти час так, як нам зручно. Тому концерти, музично-танцювальні постановки і великі проєкти робити значно легше. Це, мабуть, найбільша зміна», – пояснює Ольга.

Зараз у лавах ЗСУ служать 10 працівників театру - це актори, танцівники, артисти балету, навіть двірник. З ними постійно на зв’язку, допомагають закривати збори і чекають повернення. Найбільший виклик на сьогодні, як і багато де, в Запоріжжі, кадрова криза. У театрі доводиться перерозподіляти обов’язки і шукати партнерства з іншими командами, але повністю закрити цю потребу не вдається. 

Кожна нова вистава – це окрема збірна команда. До роботи долучають композиторів, саунд-дизайнерів, художників, і майже завжди створюють оригінальну музику, щоб вона точно відповідала задуму.

У тиждень перед прем’єрою репетиції можуть тривати майже весь день – у цей час доводять до ладу деталі і закривають останні приготування. Графік змінюється залежно від вистави: інколи працюють вдень, інколи ввечері.

«Краще всього репетирувати тоді, коли будеш грати виставу. У нас вона вечірня, і тому в останній тиждень ми зсуваємо репетиції з ранку на вечір, щоб напрацьовувати скіли грати саме в цей час. Це дуже важливо, бо фізичний і емоційний стан теж залежить від того, коли ти репетируєш».

Втім, навіть цей процес доводиться підлаштовувати під реальність війни. Репетиції можуть перериватися просто посеред сцени через вибухи за вікном.

«Буває, вибухи за вікном так точно лягають у текст та ти сприймаєш його як частину мистецького твору так, що актори жартують: “Це саундтрек?”. А я кажу: “Ні, біжимо ховатися”».

Не менш відчутним залишається емоційне виснаження. Робота акторів напряму пов’язана з емоціями, і в умовах постійного стресу це стає окремим викликом. У команді намагаються підтримувати одне одного і бути уважнішими до стану колег.

«Мені здається, це спільне відчуття для всіх – брак емоційних сил. Наша робота пов’язана з психоемоційним станом і його контролем, а коли навколишній контекст настільки тисне, іноді ти просто не справляєшся зі своїми емоціями. І це нормально. У таких умовах важливо і в репетиціях, і в щоденному спілкуванні бути уважнішими одне до одного, делікатнішими, розуміти, що всі ми живемо в сильному стресі вже кілька років. Нам потрібно підтримувати одне одного, не тиснути – і саме в цій підтримці, у взаєморозумінні, мені здається, і є наша сила», - каже Ольга Донік. 

Фінансово театр тримається завдяки міській підтримці – бюджет покриває зарплати і комунальні витрати. Усе інше залежить від глядача: гроші з продажу квитків вкладають у нові постановки, декорації, костюми, обладнання.

При цьому театр не сприймає інші культурні майданчики як конкурентів. Навпаки – шукає співпраці і можливості для спільних проєктів, виходячи з того, що у кожного формату і вистави є свій глядач.

Особисті історії на сцені у новій виставі «Досвід»

Одна з нових робіт театру – вистава «Досвід». Це документальний проєкт, побудований на особистих історіях за мотивами пʼєси Семюела Беккета «В очікуванні Годо». У виставі глядачі можуть почути історії про втрату, про життя за кордоном і про досвід війни, який кожен проживає по-своєму.

На сцені актори спочатку існують як персонажі – у масках, в умовному театральному просторі. Але у фіналі ці маски зникають, і акторки говорять уже від себе – проговорюють власні тексти і досвіди, які пережили під час війни. Зокрема, одна з них розповідає про втрату чоловіка на фронті.

За словами Ольги Донік, у цій виставі команда свідомо працювала з межами театру і реальності.

«Це про зсув сприйняття: як ми бачимо актора, як ми сприймаємо мистецтво і про що воно з нами говорить. З одного боку, акторка грає умовну героїню з абсурдистської п’єси, а з іншого – розповідає власну історію про втрату. І з цими категоріями театральності ми працювали в цій виставі».

Серед авторок текстів – акторка і артистка балету Євгенія Царегородцева. У театр вона вперше потрапила ще у 13 років, коли прийшла на виставу разом зі школою. І саме тоді, каже, відчула, що це зовсім інший театр, ніж ті, до яких звикла раніше.

«Пам’ятаю, сиділа десь посеред вистави і в якийсь момент зрозуміла: “Вау, вони не вважають нас тупими”. Це була ніби дитяча вистава, але зовсім не така, як ті, що ми бачили раніше. У нас зазвичай як було – хтось щось їсть, сухарики гризе, нудно. А тут всі сиділи тихо і дивилися. І це було дуже незвично», – згадує вона.

Згодом вона повернулася сюди вже у 15 років і з того часу театр став частиною її життя.Сьогодні Євгенія поєднує роботу на сцені з викладанням хореографії для дітей у танцювальній студії.

«Чим більше робиш, тим більше встигаєш. У мене зранку театр, ввечері студія, і якось все складається».

Євгенія каже, що на сцені майже не імпровізує. Вона добре запам’ятовує текст і може лише трохи змінити формулювання, не виходячи за зміст. Каже, що імпровізація можлива хіба в екстраординарних ситуаціях – і навіть тоді важливо не «випасти» з контексту і підтримати партнера в діалозі.

Такий підхід сформувався ще під час участі в гумористичних проєктах, де також працювали з чітко вибудуваним текстом. Тепер вона сама виходить на сцену і готує тексти, зокрема для вистави «Досвід», яка побудована на особистих історіях акторок.

«Я знала, про що хочу свій монолог. У мене є подружка в Києві, вона сценаристка. Я написала їй і запропонувала таку колаборацію: я даю тему, розповідаю про свій досвід. Вона мене розпитала, бо це ж документальний монолог, і десь за тиждень написала текст»., – каже Євгенія.

Хто сьогодні приходить у театр і чому це важливо

За останні роки змінився і глядач. Частина аудиторії виїхала, натомість з’явилися нові люди і з ними доводиться знайомитися щоразу заново.

«Багато з тих, хто знав нас раніше, вже виїхали через війну. Тепер нові люди, і ми заново знайомимося з ними щодня», - каже Ольга. 

Соціальні мережі, колаборації з «Гараж Паті» на рейвах, поетичні читання в кафе і барах, виступи в музеях - театр скрізь розповідає: «Ми тут, приходьте».

Реакції глядачів тут збирають і обговорюють у команді, як один із головних показників того, що вистава «працює». Команда говорить, що відкрита і до критики, тому що важливо, щоб вистава викликала реакцію.

«Якщо мистецький твір не провокує діалог, то, можливо, він не працює. А ми готові до цього», – кажуть актори.

За словами Ольги Донік, війна змінила не лише глядача, а й сам підхід до роботи з матеріалом. Тепер будь-яка вистава проходить через додаткову перевірку – на чутливість, доречність і відповідальність перед людьми, які живуть у цій реальності.

«Будь-яка тема, будь-який твір зараз проходить через призму війни. Ми маємо розуміти, що наші вистави дивляться люди, які живуть у стані повномасштабного вторгнення – військові, ветерани, їхні родини, переселенці. І ми маємо враховувати тригери, щоб не травматизувати і не ретравматизувати глядачів. У часи криз театр стає місцем для діалогу і суспільної трансформації. І навіть якщо ми робимо розважальний контент, ми маємо розуміти, на чому він базується і про що ми насправді говоримо. Відповідальність митців зараз тільки зросла. Бо від того, що ми транслюємо зі сцени, залежить, про що думають наші глядачі».

Найближчим часом у театрі готують нові проєкти – від джазового концерту до нової прем’єри. У репертуарі залишаються і попередні роботи, зокрема «Дім там, де завод», «Косачка», «Івасюк. Червона рута», які стали важливими для команди. Втім, у самому театрі наголошують: сенс не лише у виставах.

«Право ходити в театр сьогодні здобувають тисячі наших захисників та захисниць нашої землі. Не треба себе картати за те, що ви живете в умовно мирному місті та живете умовне мирне життя. Кожна наша дія, кожна покупка - це податки, це можливість донатити, це підтримка митців, які створюють сучасний український продукт. Це право виборюється кров’ю. За 20 кілометрів від нас хтось зараз дає нам можливість прийти в театр. Тому приходьте. Оберіть те, що вам відгукується – комедію, музичний концерт чи серйозну виставу. Ми не можемо нехтувати цією можливістю. Бо зараз усім непросто. Митці теж перебувають зараз у величезній кризі ідентичності, пошуку себе, пошуку нових тем та відповідей. Ми теж сумніваємося у собі, чому ми робимо саме так та чи гідні ми тих зусиль, які докладаються зараз на полі бою. Але ми робимо це, І без глядача театр неможливий. Тому приходьте, дивіться і підтримуйте своє», – каже Ольга Донік.

Виставу «Досвід» глядачі ще зможуть побачити на сцені 25 та 26 квітня. Кожна прем’єра, кожен новий проєкт дає відчуття, що життя триває і мистецтво допомагає його витримати.