“Допоможіть нам виїхати, село обстрілюють”: історія запорізької поліцейської, яка працює в селах, наближених до фронту

Від підтримки державного обвинувачення під час судових засідань до ювенальної поліції та евакуації людей з прифронтових громад. Ось так кардинально змінила свою роботу під час війни Юлія Никоненко, яка нині є старшою інспекторкою сектору ювенальної превенції Запорізького районного управління поліції.

З нею ми познайомилися в січні цього року під час евакуації людей з села Юрківка, що лише в кількох кілометрах від лінії фронту. Ворог тоді “сильно взявся” за населений пункт та кожного дня своїми дронами на КАБами буквально розбирав вулиці і будинки.

Потім було ще кілька виїздів в прифронтові громади. Юлія, здавалось, завжди в гарному настрої, на ній бронежилет і каска, з-під якої виглядає світла коса. Майже в кожному дворі її знають. Хтось - обіймає, хтось - лагідно називає “внучєнька”.

Евакуація - це більше про біль, страх та водночас надію на порятунок. Так, на новому місці, можливо, не буде жодної знайомої душі, але люди знають, що у них є номер телефону евакуаційної групи і вони завжди можуть розраховувати на допомогу.

“Юр’ївна, а ви нам допоможете?”

В поліції 35-річна Юлія працює три роки. Розповідаючи про роботу говорить, що займається справами неповнолітніх, превентивною роботою (лекції, навчання), а також є керівницею одного з осередків юнацького руху “Байда”.

“А де ж тут про евакуацію?”, - питаю.

Вона посміхається і каже, що евакуація з’явилась в її роботі і житті в цілому, під час рейдів. Коли Юлія, разом з її керівником - Євгенієм Токарєвим та “Капеланським патрулем” їздили по селах, які входять до зоні їхнього обслуговування і пропонували людям виїхати в більш безпечні місця.

“Таврійська громада тоді була зоною активних бойових дій, Комишуваська - була зоною можливих бойових дій, але вже з листопада минулого року також перейшла до зони бойових дій. Під час рейдів ми питали у людей, чи є у них бажання виїхати, казали, що капелани готові допомогти з тимчасовим житлом у разі необхідності. Родини почали погоджуватися виїжджати, ми їм допомагали. Потім, коли обстановка стала більш небезпечною, в селі Юрківка оголосили примусову евакуацію родин з дітьми. Загалом, до зони мого обслуговування входить вісім громад, дві з них - це зона активних бойових дій. Тож, примусова евакуація родин з дітьми означає, що моя участь там є обовʼязковою. У людей зʼявився мій особистий номер телефону, який вони передавали один одному. “Будь ласка допоможіть нам виїхати, бо телефонуємо в різні місця, але багато хто відмовився їхати за нами, бо цілодобово село обстрілюють”, - такі дзвінки ставали все частішими, особливо після обстрілів, в нічний час, на вихідних. Приходили смс: «Юрʼівна, ви можете нам допомогти виїхати?» і ти вже розумієш, що не перенесеш це на через 2-3 дні, а зранку збираємось і їдемо. Це не можна відкладати, бо люди можуть не дочекатися нашого приїзду”, - говорить.

“Було таке?”, - уточнюю.

“Ні. Дякувати Богу, таких випадків не було. Навіть, якщо на годиннику 7 ранку і у тебе вихідний, але ти збираєшся і їдеш”, - відповідає.

Чуйка, яка не підводить

Юлія прийшла працювати до поліції під час повномасштабної війни. До того, 5 років працювала прокурором і рік - на посаді головного спеціаліста секретного відділення. Та, коли побачила, що в поліції відкрився конкурс на вільні посади, то вирішила спробувати.

“Спробувала (посміхається). Мені зателефонували і сказали, що пройшла конкурс і запитали чи готова йти служити? Кажу “так”. У мене вища юридична освіта, я закінчила Академію прокуратури з червоним дипломом, але треба було пойти підготовку в школі поліції. Це свідоме рішення, я розуміла, що мене чекає ненормований робочий день. Моїй дитині тоді було 5 років. На той час моя мама була в Чехії і я їй зателефонувала і сказала, що без її підтримки не вийде. Мама приїхала. Якби не підтримка рідних, то так віддаватись професії я б не змогла. Моя професія специфічна і графік роботи також. На лінію “102” може прийти виклик повʼязаний з дітьми у будь-який час доби і ми зобовʼязані його відпрацювати”, - розповідає.

Попри те, що їй доводиться працювати буквально під обстрілами і в безпоселеній близькості до фронту, вона зізнається, що про погане ніколи не думає.

Завжди говорить собі і колегам, що «все буде добре, адже їдуть робити добру справу”.

“Немає страху чи поганого відчуття. Хлопці кажуть «ми чуйку з собою взяли», а я завжди кажу, що моя чуйка завжди зі мною”, - посміхається.

“До речі про чуйку. Були випадки, коли власна чуйка підказувала, що їхати не треба?”, - запитую.

“Так і не раз. Я у Вільнянську живу. Наше місто під обстрілами щодня. Кілька вулиць вщент розбиті “шахедами”. Після нічних обстрілів тяжко іноді зранку зібратись і поїхати. Треба людям позитив давати, бо я вважаю, що з негативом або з поганим відчуттям нетреба їхати на евакуацію. Люди це відчувають, а коли ти приїжджаєш і жартуєш «дівчулічки, зібрались і поїхали», а там сидять бабульки років по 60 і старші, то їм легше. А от коли ти сам не в ресурсі, то і результат буде такий. Був випадок, коли після однієї такої важкої ночі, коли сильні обстріли були, лише кілька годин поспала і потім день був важкий - також прильоти. Аж ввечері говорять, що можна на евакуацію їхати, а я кажу колегам, що давайте зранку краще поїдемо. І як раз в той вечір був обстріл КАБів. Саме там, куди ми мали їхати”, - розповідає.

Вона згадує евакуацію з Юрківки - вивозили чотири родини з дітьми. Коли броньоване авто зупинилось в одному з населених пунктів, то поліцейські помітили ворожий FPV-дрон, який швидко наближався до автівки. Юлія швидко відвела людей до укриття, а поліцейські офіцери громади почали збивати дрони рушницями. Дрон знищили, дітей відвезли до Запоріжжя. І буквально через 10 хвилин після того, як ми поїхали, ворожа “Молнія” вдарила неподалік.

Встигнути врятувати

Попри небезпеку вона говорить, що щиро не розуміє, чому раніше не перейшла в поліцію. Каже, якби у неї був вибір: перевестись в службу офіцера освітньої безпеки чи відділ евакуації, то обрала б друге.

“Після деяких евакуацій доводилось ходити вправляти спину. Але вже звикла. Ну і у військових по 15-20 кг броня. Був період, коли думала, як я буду ту каску носити. А зараз знаю, що хвіст не підходить, розпущені волоси також, а от коса - те, що треба”, - додає.

Юлія розповідає, як днями приїжджали на адреси, що поруч з будинком, звідки нещодавно вивезли лежачу бабусю.

“Ми їдемо, а будинку вже немає і в такі моменти ти думаєш: «ми встигли». Також ми вивезли жінку, яка лишилась сама. ЇЇ діти за кордоном, а вона не хоче туди їхати. В хаті немає ні газу, ні води… нічого. Вона нам розповіла, що сіла біля ікони і плакала, потім подзвонила на 102. Через півтори години ми були у неї. Це була неділя, мій вихідний. Хлопці подзвонили і сказали, що на збори є 20 хвилин і ми поїхали. Всю дорогу ця жінка говорила, що не вірила, що ми приїдемо. Вона дякувала потім на лінію 102 і в особисті писала «дякую, у мене все добре». Деякі люди, яким ми допомогли виїхати ніколи не були в великих містах і вони навіть іноді телефонують, щоб просто пораду запитати, - говорить Юлія.

Вона знає, що її батьки та донька пишаються нею. Але сама вона дуже самокритична до себе та не вважає, що робить таке, чого інші не можуть. Проте точно знає, коли війна закінчиться, їй не буде соромно, адже робила добру справу та була поруч з тими, хто потребував допомоги.

“Мене робота зараз рятує. 24 на 7 працюю і іноді в такому стані, що не хочу навіть їсти, а просто лягти спати. А зранку знову на роботу. Але я не думаю про те, що буде далі. Я не хочу думати про іншу роботу чи інше місце. За ці три роки я дуже віддалась своїй роботі і не готова починати все з нуля. Коли я сюди прийшла, то не знала специфіки. Пам’ятаю перші рейди, коли не знала, як села називаються. Комишуваха мені здавалась далекою (посміхається). А зараз знаю кожну громаду, всі вулиці, кожну родину. Приїжджаю, а люди розповідають, що хтось там з сусідів переїхав і я розумію про кого вони кажуть. Не готова все залишити. Будемо і надалі працювати, допомагати людям, підтримувати”, - додає Юлія.