Рік і два місяці рідні та близькі 36-річного Олександра Дорохова (позивний Панама) вважали його зниклим безвісти та до останнього вірили в те, що чоловік повернеться додому. На жаль, дива не сталося. ДНК-експертиза підтвердила його загибель. Це сталося 24 серпня 2024 року під час виконання бойового завдання у Донецькій області. Сьогодні, 16 жовтня, з бійцем попрощалися у Запоріжжі, на острові Хортиця.
Олександр народився 31 березня 1986 року в селищі Степногірськ. Потім родина переїхала до села Кам’янське, де мешкала до повномасштабного вторгнення. У 2022 році Олександр пішов до ТЦК, хотів стати на захист батьківщини. Проте через стан здоров’я йому відмовили. Тоді чоловік долучився до волонтерської діяльності і разом з іншими волонтерами возив гуманітарні вантажі в прифронтові громади, евакуйовував людей в більш безпечні місця.
“Він працював водієм. Коли я йому казала, що сильно хвилююсь, то він завжди говорив у відповідь: “Мам, у тебе девіз: якщо не я, то хто. Так от і я такий самий, як ти”. Коли в селах перестали працювати аптеки, то він питав у людей, які ліки треба, складав список, купував і привозив. Коли зачинились магазини, привозив хліб. У нього була старенька машина “копійка” і одного разу, коли ми їхали з ним до Запоріжжя, то потрапили під обстріл, снаряд прилетів неподалік від машини, уламками сильно її пошкодили. Він возив ліки і хліб на велосипеді”, - розповідає про сина Світлана Дорохова.
Олександр потрапив до війська у вересні 2023 року, добровільно був мобілізований. Служив на посаді сапера в групі інженерного забезпечення 151 ОМБр.
Із Світланою ми познайомились під час однієї з щотижневих акцій “Не мовчи, полон вбиває”, яка проходить у Запоріжжі на підтримку полонених та безвісти зниклих. Тоді Світлана розповідала, що про її Олександра немає інформації, але вона щиро вірить в те, що він живий.
“Я вірила і надіялась. Цього року на свято Благовіщення він мені наснився. Уві сні він зайшов у нашу хату, яка була вже розбомблена, а потім і згоріла. Був одягнений так, як він любив… біла футболочка, джинси, кросівки. Він поклав сумку, видихнув і сказав “мамулічка, я вже вдома”. Це були його, мабуть, останні слова мені”, - говорить пані Світлана.
Вона каже, що завжди могла покластися на свого Олександра. Він був поруч, коли вона хворіла, коли було тяжко і коли були хороші моменти.
На питання журналістів, а чи буде продовжувати виходити на акції, пані Світлана сказала так, якби сказав її син:
“Якщо не я, то хто”, - потім вона додала. - Маю надію, що здоров’я мені дозволить.
Світлана розповіла, що колись син обіцяв їй, що вони разом обов’язково сходять на Хортицю, побувають у козацькому храмі (церква Покрови Пресвятої Богородиці).
“Навіть після загибелі він виконав свою обіцянку. Сьогодні ми тут, на Хортиці, в козацькому храмі”, - сказала жінка.
Попрощатися з бійцем прийшли і його побратими. Говорять про нього: “добра душа”. Мовляв, з ним було легко і завжди можна було поговорити на будь-які теми, а ще - це надійний товариш.
“Він врятував двох людей, не розгубився у складну мить…. Ми не вірили, що він загинув. Він для нас завжди буде живим. Він завжди приходив до мене і радився, що подарувати мамі. Пам’ятаю, як ми обирали разом подарунки”, - каже посестра.
Олександру назавжди 36 років, у чоловіка залишилась мама та неповнолітній син.
