• Головна
  • «Я вижила і завжди буду розповідати про тих, хто був там»: історія запоріжанки Анни Прус, будинок якої зруйнувала російська ракета
11:17, 13 березня 2023 р.

«Я вижила і завжди буду розповідати про тих, хто був там»: історія запоріжанки Анни Прус, будинок якої зруйнувала російська ракета

«Я вижила і завжди буду розповідати про тих, хто був там»: історія запоріжанки Анни Прус, будинок якої зруйнувала російська ракета

Анна Прус була на волосину від смерті та дивом врятувалася разом зі своєю сім’єю в ніч на 2 березня, коли в багатоповерховий будинок в центрі міста Запоріжжя влучила російська ракета. Анна розказала 061 про те, як повномасштабне вторгнення змінило звичайне життя родини, і як жінка знаходить в собі сили, аби не здаватися і підтримує тих, хто поруч.

З Анною ми зустрічаємося після похорону подружжя Фурник разом з їх восьмимісячною дівчинкою. Багатьох зі своїх сусідів, з якими щодня Анна зустрічалась у дворі будинку, на сходовому майданчику, по дорозі до дитячого садочку, вона більше ніколи не побачить. Одна ніч кардинально змінила життя десятків людей – дехто втратив близьких, дехто житло, але є й ті, хто втратив сенс життя і не знає, як оговтатись після такого удару.

Життя до війни та захоплення фотографією, що переросло в улюблену професію

У нашу квартиру ми оселилися у травні 2016 році тоді ще з моїм майбутнім чоловіком.. Придбано житло було переважно за кошти моїх батьків. Ми з чоловіком більшість часу проводили на роботі.  Згодом в 2017 році з’явилася наша донечка і так ми почали жити втрьох.

Чоловік працює в правоохоронних органах, я раніше також працювала в поліції. Під час декретної відпустки, я згадала про своє хобі. Ще під час навчання в Національній академії внутрішніх справ, у мене був фотоапарат і я фотографувала просто всіх. У декреті я захотіла повернутися до свого захоплення і тоді вже зрозуміла, що маю йти за покликом серця. Останні 4 роки я працюю комерційним фотографом. Найулюбленіше – це фотозйомка красивих дівчат і, звичайно, весілля. Моя мрія була фотографувати закохані пари, що об’єднуються в родини. Зараз переважна більшість пар одружується і хлопці та чоловіки майже одразу після цього від’їжджають на фронт. Коли я розумію, що вони зараз день тут побудуть, а потім він поїде і ці фотознімки вони не зможуть переглянути разом та пережити заново ці емоції, то це мене пригнічує.  Я по натурі дуже емпатична людина і завжди за всіх переживаю.

Як родина зустріла повномасштабне вторгнення

Насправді ми очікували загрозу. Ми не знали, якою вона буде, проте те, що це досить реально, ми знали. Всі про це казали. 24 лютого чоловік прокинувся зранку в них були збори по тривозі в Управлінні. Саме він мені сказав: «Прокидайся, війна». Мала ще спала і я не повела її до садочку, відмінила всі зйомки. Я відчувала тривогу, були такі пригнічені настрої, бо ворог окупував міста Запорізької області і був ризик, що вони можуть добратися до Запоріжжя.

Чоловік сказав, що ми маємо на деякий час поїхати з міста, бо він дуже переймався за нашу безпеку. Я взяла дитину і ми рушили на евакуаційному потязі. Там були величезні черги по 15 кілометрів пішого переходу до польського кордону о третій ночі. Ця ніч 2 березня 2023 року і ніч з 6 на 7 березня 2022 року назавжди залишаться в моїй пам’яті. Мені було дуже важко, донечка хотіла спати, благала повернутись додому. Добре, що вона в нас дівчинка, яка все розуміє. Я їй сказала, що ми маємо це перетерпіти і далі буде легше. Все пізнається в порівнянні, бо на кордоні я бачила дівчат з зовсім немовлятами, яких було двоє чи троє, то я собі казала, що не маю права скаржитись. Ті дітки плакали, мені так хотілося підтримати цих мам. Всім малюкам хотілося бути у себе вдома та мирно спати в своєму ліжечку, а не йти через кордон в невідомість.

Про рідних в окупації та повернення додому після поїздок за кордон

Ми з чоловіком самі родом з міста Токмак. Зараз наші рідні лишились в окупації. Там проживає моя тітка, бабуся та батьки чоловіка.  На зв’язок вони виходять, але вони дуже сильно сумують за нами і дуже їх не вистачає поруч.

На початку повномасштабного вторгнення на паніці ми поїхали спершу в Польщу до моєї куми. Це було 4 березня 2022 року. Пізніше нас прийняла польська родина. Сумарно ми там провели три місяці і вже в червні повернулися додому.

Все літо ми провели у Запоріжжі, але в жовтні, коли були масовані ракетні обстріли житлових будинків у місті, ми поїхали до Києва, але там також було небезпечно, і я з дитиною поїхала до Болгарії, де в цей час проживала вже моя мати з батьком. Я не дуже хотіла їхати туди, бо мама розповідала про деякі проросійські настрої у цій країні. Звичайно, не можна казати, що це стосується всієї Болгарії, проте порівнюючи з Польщею там панує інша атмосфера і не таке ставлення до українських біженців. Наприклад, в Польщі майже на кожному будинку можна побачити українські прапори, поляки дуже сильно допомагали і підтримували нас на всьому шляху, а ось болгарам, за моїми відчуттями, переважній більшості просто все одно. Не знаю чому так, можливо там більший історичний вплив РФ, і  вся країна така пострадянська, що я навіть відчувала себе, ніби потрапила до 90-х років.  Там досить багато пам’яток культури, історії, що пов’язані з радянським минулим.  Згодом ми повернулися до Запоріжжя, бо доця дуже сумувала за батьком, а ще я не уявляю свого життя без своєї улюбленої роботи. Я працюю фотографом і для мене це не просто робота, а сенс життя. Десь там за кордоном життя на паузі і я не відчуваю себе комфортно в таких умовах. Ніхто з нас не знає, як довго вся ця війна ще буде тривати. Я для себе вирішила, що нікуди більше не поїду. Те, що зараз відбувається – це російська рулетка: пощастить чи не пощастить. Цього разу нам пощастило.

«Це диво, що ми залишились неушкодженими»: про трагічну ніч, що зруйнувала життя людей

Тиждень до трагедії зі мною відбувалося щось незрозуміле, я ніби відчувала, що щось має статися недобре.  В мене промайнула думка, а раптом прилетить ракета. Ця думка не покидала мене, подумки я збирала найнеобхідніші речі, проте тривожної валізки в нас не було. Коли ми вдруге повернулися з-за кордону, я все розклала по місцям, відпустила ситуацію і намагалась якось жити.  Проте за тиждень мій стан погіршився: я не спала вночі, мене переслідували тривожні думки, я слідкувала за каналами, що повідомляють про пуски ракет. Коли я того вечора прочитала повідомлення, що виїхали 6  зенітно-ракетних комплекси, то в думках промайнуло: ця ніч буде «весела» саме для нас. По-перше, вже було два прильоти біля нашого будинку: це було в 100, в 200 метрах від нас. Ми очікували ще. Після першого прильоту ми деякий час жили у друзів. Місяць пожили там і подумали, ну скільки ж можна жити у чужих людей, коли квартира своя стоїть…

Ми з чоловіком прокинулися від потужного вибуху і подумали, що це десь поряд, але тоді ще й гадки не мали, що це відбувається просто з нами. Це була перша ракета, що розірвалася над нашим будинком. Ми швидко схопили малу і встигли вибігти в коридор, де почули вже другий вибух. Ми живемо на другому поверсі в другому під’їзді, в цей час третій під’їзд був повністю зруйнованим, а над нами не було трьох поверхів. Я пішла в темряві по кімнатах і побачила тріщини на стінах. Тоді ж почула, як кричать сусіди в під’їзді. Дуже дивно, але наша донька дуже міцно спала і не почула цих вибухів. Дарина прокинулася лише тоді, коли почали гучно голосити люди. Ми відчинили двері до під’їзду і побачили, що вся квартира в пилу, штукатурці, диму і дуже тхнуло сіркою від снаряду. Ми швидко зібралися і через 4 хвилини вибігли з під’їзду. Вже надворі ми побачили шматки від блоків будинку, посипане скло та чули крики про допомогу. На місці вже були всі служби. Вони прибули дуже швидко і почали евакуювати наших людей.  Це диво, що ми залишились неушкодженими.

«Це не лише 13 загиблих людей»

Над нами на четвертому поверсі проживала жінка, до неї в гості приходили її друзі. Тієї ночі загинула вона з двома чоловіками. Також загинула молода пара з маленькою дитиною, подружжя з сусіднього під’їзду, загинула донька з матір’ю, ще одна жінка… Багато літніх людей та багато молодих загинуло. В третьому під’їзді мешкав чоловік похилого віку. Того дня він поїхав в гості до племінниці на гороховий суп. Вдома залишився його улюблений котик. Буквально два року тому загинула його дружина, а до цього в 2014 році загинув в Іловайську його син. Коли він зранку дізнався, що немає більше ні квартирі, ні улюбленого котика, то у нього стався інфаркт і він помер. Дуже трагічна історія. Можливо, ми й не були з сусідами у супер дружніх стосунках, проте завжди вітались, бачились надворі, у магазині, були разом в одному епіцентрі подій і мені дуже боляче, що люди, які були поруч загинули. Я вижила і завжди буду розповідати, про тих, хто був там. Ми не маємо забувати про наших людей. Це не лише 13 загиблих, якщо прикинутись долею кожного, то постраждалих набагато більше…

Коли я третій день після трагедії приїхала до свого будинку, то побачила, що всі знову живуть звичним життям, хоча досі дістають тіла загиблих, але про це ніби забули. Тоді я почала бити на сполох: чому так? Тоді і виникли ці конфлікти з владою. Зараз я не можу сказати, що всі питання повністю вичерпані, проте ситуації вирішуються. Про нас згадали і нас почули. Одного з мешканців заселили у модульне містечко, ще одній дівчині надали місце у гуртожитку і вона підтверджує, що там нормальні умови.

Зараз вже бізнес і певні благодійні організації підключились і я впевнена, що вони допоможуть мешканцям з нашого будинку і не лише нашого, допомога необхідна більшій кількості людей. На жаль, всі звикли до того, що у Запоріжжі часто прилітає. Я не кажу про те, що інші міста не потерпають. Ворог один для всієї країни - російська федерація разом з її очільником і всіма людьми, що підтримують цю війну. Але наші люди залишаються в Україні, в прифронтових містах. В Запоріжжі ми працюємо, сплачуємо податки, донатимо на ЗСУ, захищаємо батьківщину. Запоріжці чи найбільше за всіх переживають удари від цих покидьків і наше місто потребує допомоги.

Як знайти в собі сили жити далі і підтримувати тих, кому необхідна допомога

Зараз, коли сталася така трагедія – першим, хто прийшов нам на допомогу стала наша поліцейська сім’я. В поліції так заведено, що коли у когось стається якась біда, то всі гуртуються і допомагають, як родина. Також на допомогу прийшли мої улюблені клієнти і вже мої друзі, яких є вже 4 роки фотографую на постійній основі. Нам запропонували допомогу мої підписники, яким подобається моя творчість. Я їх всіх вважаю моїми друзями, бо саме друзі приходять на допомогу у скрутну хвилину. Дуже багато людей пропонували житло. Зараз ми живемо у батьків нашого друга, не маючи поруч рідних. Я дуже вдячна всім, хто зараз нам допомагає та підтримує. Це колосальні підтримка, я по-доброму в шоці.

У квартиру нас пускали на короткі проміжки часу, щоб забрати речі першої необхідності в присутності рятувальників. Вони слідкували наскільки безпечно там перебувати, бо люди зверху розбирали завали і знімали такі великі плити. Зараз наче все розібрали – квартира стоїть вся в тріщинах, немає даху, немає поверхів вище, стін поруч… В квартирі зараз близько 4 градусів тепла. Звичайно, що немає ні опалення, ні інших комунікацій. Посадовці пояснили, що центр всіх комунікацій знаходився в зруйнованому третьому під’їзді. Перебувати в будинку зараз не можна, якщо поруч  буде прильот, то я сумніваюсь, що він взагалі вистоїть. Ми будемо докладати всіх зусиль, щоб наш будинок визнали непридатним для проживання. По акту він і так непридатний, але потім ще буде вирішуватися – чи можна його відбудувати чи ні. Тут потрібно врахувати навіть психологічний фактор – я просто не змогла б свою дитину туди завести жити і сама б там жодного разу не ночувала. Я не переступлю через це, навіть якщо будинок буде відбудований. Я не зможу забути, що це місце стало братською могилою. Ні фізично, ні морально я не зможу там перебувати.

Усвідомлення того, що трапилось приходить лише зараз.  Ось стоїш біля будинку і так хочеться зайти, попити кави, обробити фотографії, приготувати їжу, а зайти вже нема куди. Коли ти розумієш, що наче ось конструкція дому стоїть, а тієї квартири немає, то відчуття таке,  наче хтось всередині вигриз таку діру розміром з будинок. Ми були сьогодні на похоронах і зараз в душі таке спустошення і безпорадність. Просто в будь-який момент з окупованої території може прилетіти в будь-який житловий будинок С-300 і зруйнувати надбання, бо нерухомість заробляється десятками років і все що в квартирі також заробляється роками. Але більш за все болить за людей, яких ми вже не побачимо. Ось ці молоді люди, що так хотіли дитинку і загинули в трьох та ще й кішка.  У цієї сім’ї було попереду стільки мрій і планів, а рішенням країни-терориста Росії зникло все: люди, квартири, надбання та все, що було. 

Я дуже часто зараз замислююся над тим, що в мене квартири немає, але якщо взяти теж місто Мар'їнку чи Маріуполь, які майже повністю знищені. Усвідомлення того, що відбувається на 100% приходить, коли це трапляється безпосередньо з тобою чи близькими. Я і до цього донатила, кожен раз, коли були якісь зйомки, а зараз мені хочеться закликати всіх – будь-ласка, робіть це потрохи і допомагайте нищити цих нелюдей. Я не можу назвати їх людьми, бо в них немає серця. Саме розуміння того, що ти береш та запускаєш ракету до будинку з людьми. У мене є фото того чоловіка, що сказав: «Цель поражена», пропагандисти раділи смертям громадян України. Всі, хто живе в місті Запоріжжі чудово знає, що до нас долітають ракети типу С-300. Ці ракети йдуть за балістичною траєкторією і вони і є ракетами ППО, що призначені для збивання повітряних цілей. Ніхто у нас в Запоріжжі не збиває С-300, як це стверджує російська пропаганда, бо їх неможливо збити.

Це жахлива ситуація і болить, що, ймовірно, це не остання атака на наше місто. Є надія, що скоро все закінчиться. Мені боляче, що ми втрачаємо цивільних людей, наших захисників на фронті, майбутнє країни. Це прикро. Житло можна відбудувати і я вирішила, що за квартирою ми більше не жалкуємо і тримаємо курс на майбутнє. Потрібно виходити з цього психоемоційного стану. В мене були емоції, які я виплеснула в потрібне русло. В мене чоловік за характером більше тримає емоції в собі, ми намагаємося з ним все проговорювати. Найголовніше, що з донечкою все нормально. Моя донька – мій мотиватор в усьому. Вона все розуміє, ми взагалі чесно розказуємо дитині про все, що відбувається, не намагаючись щось завуалювати. Дарина у свої п’ять років знає, що її кімнату принцеси і весь будинок зруйнувала ракета, запущена російськими військовими, що атакують нас. Я завжди кажу як є. Діти – це особистості, що мають право знати правду і я вважаю, що, можливо, нам потрібно і на генному рівні закладати неприязнь та неповагу до цих осіб.  Розумію, що потрібно жити далі, попри весь цей біль, що ми переживаємо. Якщо сісти і плакати, то це не дасть жодного результату. Не можна опускати руки, потрібна далі працювати, боротися, робити все від нас можливе.

Я чесно переймаюся більш за все долею сусідів, яким потрібна допомога. У нас є пара з вагітною дівчиною, які знаходяться в лікарні. Їм потрібна реабілітація і нам потрібно зберегти їх, як майбутнє нашої країни. Я не можу перейматися всіма, але мені дуже хотілося б щоб, ті у кого є така можливість допомогли їм – попереду у сім’ї пологи, їм потрібно лікування. 

061 писав про врятоване подружжя, вагітну Анну та Юрія. Карта мами Ані для фінансової допомоги 5167 4900 0120 3778 Ощадбанк.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram, щоб не пропустити важливі новини міста та області.

Фото 061.ua та з сімейного архіву Анни Прус

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Анна Прус #трагедія #сім'я #ракетна атака #сусіди #квартира #будинок #сили #історія
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Спецтема
Это тексты о жизни без фильтров. Наши герои - жители города и области, которые оказались в сложных жизненных ситуациях, но при этом не опустили руки, а продолжают не выживать, а жить. Люди, которые не боятся перечить системе и бороться с ней.
Оголошення
live comments feed...