Пʼять днів боєць 3-ої штурмової бригади на позивний «Чиж» був у статусі зниклий безвісти. Його мати - Тетяна Миколаївна, ці дні жила немов між двома світами, аж поки не отримала звістку про те, що її син загинув. Побратимам вдалось винести його тіло з позицій. Ще через кілька днів Андрій повернувся до рідного Запоріжжя «на щиті», де і був похований на кладовищі Леваневське.
Лише через півтора роки мама Андрія наважилась розповісти про свого сина, а ще через кілька місяців - поділилась тим, як їй вдалось пережити втрату дитини.
Це була емоційно важка розмова, ми обидві плакали.
Мріяв про Азов
З пані Тетяною ми зустрілись в центрі міста. Це була 9:15 ранку, після «хвилини мовчання». Жінка приїжджає на бульвар Шевченка, до Алеї Героїв, де є фотографії загиблих бійців. Серед них є і фото її сина - Андрія Чишко (позивний «Чиж»).
«Він добровольцем долучився до війська ще у 2014 році, коли формувався батальон «Свобода». У його складі був до квітня 2015-го. Виконував завдання на Донбасі. Після цього він звільнився, працював спочатку у Запоріжжі, а потім поїхав до Польщі. Там працював кухарем. Це було його захоплення. Він самоучка, але в нього був хист до цієї справи. Коли почалась повномасштабна війна, то я просила його не їхати додому. Але він потайки повернувся, зустрівся з побратимами, з якими був в АТО і вони разом поїхали на Київщину. Лютий - березень 2022-го - були в Ірпені. Це було дуже страшно. Був відзначений нагрудним знаком «За сприяння обороні Києва» Київської міської ради. Після повернення з Київщини, він вступив до ДФТГ “Азов Запоріжжя”. Син дуже хотів в «Азов», але коли Білецький створив Третю штурмову бригаду, то Андрій підписав контракт саме з цим підрозділом”, - починає розповідь про сина пані Тетяна.
Останнє бойове завдання
Вона говорить не швидко, їй важко даються слова. Наче ком стоїть у горлі і відчувається, що їі душать сльози, але водночас - для неї важлива памʼять про Андрія, щоб люди знали, що завдяки таким, як її син, сьогодні в мирних містах є життя.
«Коли б не спитала, він казав “все добре”. Він був легкий, веселий. Він жив сьогоденням», - додає.
У війську Андрій був штурмовиком. Чоловік не приховував, що фізично йому важко, адже до позицій доводилось ходити спочатку по 3-4 км, а потім - 8-10 км. Плюс важке спорядження, боєприпаси. Андрій мав перейти в підрозділ безпілотних систем. В день, коли пішов на своє останнє бойове завдання був на лікарняному, але побратимам не вистачало однієї людини і він пішов.
«Хлопці, які з ним разом в підрозділі були, згадували потім, що Андрій сказав їм: «Доварите мій борщ». Більше він не повернувся», - розповідає жінка.
Ворожий fpv-дрон залетів в бліндаж, де було двоє бійців. Андрій загинув миттєво, його побратима важко поранило, його вдалось евакуювали. Це було 19 квітня 2024 року біля населеного пункту Терни (Краматорський район). Винесли тіло «Чижа» з поля бою побратимам вдалось 24 чи 25 квітня. Андрій не дожив до свого 35 дня народження трошки менше місяця. Йому назавжди 34…
За свій бойовий шлях Андрій був нагороджений почесними нагрудними знаками Головнокомандувача ЗСУ “Золотий Хрест” та “Хрест Хоробрих”, а також орденом “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).
«Спочатку мені повідомили, що він безвісти зниклий і я дуже боялася полону, бо хлопці казали, що у випадку чого в полон не будуть здаватись. Були впевнені, що там точно не виживуть. Мій мозок не хотів сприймати інформацію, що він полоні. Аж потім мені сказали, що він загинув. Перші дні ти живеш немов у двох світах, у двох реальностях ніби. Ми його ховали у закритій труні, опізнання проводили по фотографії. Переплутати було неможливо, було видно, що це моя дитина. Одна половина мене розуміла, що вже поховання, що все… А друга половина - зовсім нічого не відчувала. Якийсь вакуум. Ти починаєш робити щось одне, а ловиш себе на думці, що робиш геть інше. На роботі мені дали можливість переговорювати. Я була 1,5 місяці вдома зовсім сама. Так мені було легше. Не хотіла нікого бачити, розмовляти ні з ким не хотіла. А потім на роботу вийшла. Дуже боялась перший рік, що не переживу це все і не встигну встановити памʼятник. Для мене було це важливо. Місію таку собі придумала - встановити памʼятник», - говорить Тетяна.
Мовчазна підтримка
З часом жінка дізналася про те, що є волонтерські організації, які проводять різні заходи на честь загиблих бійців. Тетяна долучилась до ГО «Разом. ЮА» та ГО “Загиблі Запорізького краю”, де познайомилась з жінками, яких обʼєднало спільне горе - втрата синів та чоловіків.
«Потім зʼявилися «дзвіночки памʼяті», крім того учасниці благодійного проєкту «Коханий, я живу!» зробили на майдані Волі перший в Запоріжжі меморіальний простір - «Прапорці памʼяті». Ми відчуваємо одна одну. Ми рідко говоримо про біль. У нас мовчазна така підтримка, коли ти розумієш, що ти не один. Ти дізнаєшся через що проходять люди і розумієш, що твоя доля не найважча. Я 5 днів жила з думкою, що дитина безвісти зникла. Не уявляю, як люди роками так живуть», - додає співрозмовниця.
«Вам важко було звернутись по допомогу до психологів?», - запитую у пані Тетяни.
«Важко. Чесно. Взагалі не уявляла, як це. У людей мого віку просто таке відношення до психологів…. Ну от що ми про них знаємо? Бачили фільми, в яких людина приходить, зручно вмощується в крісло і розповідає про свій стан і свої проблеми. А я не могла собі уявити, як я піду до незнайомої людини і буду говорити. Більше того, у однієї моєї знайомої - донька психолог і я бачила, як в перші дні війни у неї була паніка, вона не могла себе опанувати. Я думаю, ну вона собі раду не може дати, а як мені допоможе? Проте, коли потрапила до психологині Вікторії Геращенко (проєкт «Між двома світами»), то моє ставлення до роботи психолога повністю змінилось. Це було вузьке коло людей, де ніхто нікого нічому не вчив. І я вперше за півтора роки розповіла про свого сина. Ні з ким не говорила до того. Не хотіла нікого обтяжувати», - відповідає.
Тетяна Миколаївна додає, що в групі, де вона займалась, всі були немов однакові, ніхто не казав, як правильно, не сварив. Психологиня просто слухала.
«Вам стало легше?», - питаю.
«За ці півтора роки мені син лише раз снився - напередодні дня народження свого. Навіть не він, його голос. А сам він - снився маленьким лише рази два. А от після того, як я про нього розповіла, то наснився мені», - каже і розповідає далі. - «У нас було таке завдання: написати лист своїй дитині, з нього потім треба було зробити кораблик і пустити на воду у Дніпрі. Всі були так здивовані, що кораблики далеко попливли. Я коли пускала його, то сказала: «Написала тобі листа, може прочитаєш». Потім прийшла додому, сіла біля фотографії сина і кажу: «Листа тобі відправила. А коли ж ти його прочитаєш? Коли отримаєш?» і він вночі наснився мені. Уві сні питаю його: «Ти що отримав вже його? Так скоро?», а він стоїть і посміхається. Чи стало легше? Тут якесь інше слово має бути, інше відчуття. Але точно знаю, що треба це проговорювати. Коли співрозмовник розуміє твій стан, то стає легше. Бо ми ж не співчуття хочемо, а розуміння. Було ще завдання - прописати фрази, які говорила твоя дитина. Це все допомагає. В голові інша картинка вибудовується. От зараз мають бути заходи, де будемо з дівчатами. От чесно, чекаю на них».
Жінка говорить, що дуже важливо знайти собі спільноту, людей, з якими можна було б робити щось корисне, допомагати іншим. Ну і головне - зберігати памʼять про тих, хто віддав своє життя заради того, щоби інші могли продовжувати жити.