• Головна
  • Історія кав'ярні, яка стала місцем зустрічі для тих, хто виїхав з окупованих територій Запорізької області, - ФОТО
17:00, 29 серпня 2023 р.

Історія кав'ярні, яка стала місцем зустрічі для тих, хто виїхав з окупованих територій Запорізької області, - ФОТО

Історія кав'ярні, яка стала місцем зустрічі для тих, хто виїхав з окупованих територій Запорізької області, - ФОТО

Для багатьох людей ця кав'ярня стала свого роду хабом, де вони зустрічаються з друзями, проводять наради, приходять поснідати та просто п'ють каву з різними смаколиками. Затишний інтер'єр, багато живих квітів, на вулиці біля входу завжди стоїть мисочка з водою для собак, а на барній стійці - паперові стаканчики для напоїв "із собою", на яких дівчата власноруч пишуть своїм клієнтам побажання.

Ризикнути заради мрії

"Coffe ecть", "Pizza есть" - два запорізьких заклади, які ще два роки тому відкрило подружжя - Карім та Наталя. Відкривали в часи "коронавірусу", який тоді здавався страшною бідою. Клієнтів практично не було, працювати доводилось у майже закритому форматі - "через віконце".

"Часи були складні, але ми думали тоді, якщо чесно, про те, що може бути війна. Воно всередині десь було. Але ми хотіли спробувати, ризикнути і тому розпочали свою справу", - говорить Наталя.

Про те, аби відкрити щось "своє" подружжя замислилось ще 6-7 років тому. Вони кажуть, що їм пощастило, бо знайшли місце під назвою "Coffe ecть".

"Ми, коли вперше прийшли сюди, то воно нам одразу сподобалось. Тут затишно. Назва вже була, але ми хочемо змінити її на "Кава Є", "Піца Є". Ми перейшли на українську мову ще до початку повномасштабної війни, а от назву змінити не встигли", - додає співвласниця.

Сьогодні Наталя і Карім можуть хай і не дуже голосно, але все ж сказати, що плани на майбутнє є: хотіли б розширити бізнес. Проте півтора роки тому - 24 лютого 2022 року - вони прийняли складне для себе рішення: виплатили заробітну плату працівникам, всіх розрахували та зачинили і "каву", і "піцу".

Працювати аби не зійти з розуму

"24 лютого ми прокинулись і одразу зателефонувати всім своїм співробітникам. Всіх розрахували, всім виплатили зарплату. Життя кожної людини - це найцінніше. Нам треба було самим зрозуміти, що робити. Ми залишались в Запоріжжі, але кав'ярня і піцерія не працювали. Десь місяць-півтора точно не працювали. Потім вирішили відкрити "Каву". Працювали самі, бо всі працівники, які були тут до 24 лютого, виїхали. Місяць працювали так, потім з "піци" повернулась команда і ми її відкрили", - згадує Карім.

Подружжя каже, що тоді відвідувачів майже не було, але на роботу все одно виходили, бо сидіти дома було важко, а від надвеликої кількості новин, можна було зійти з розуму.

"Ми попереджали гостей, коли лунав сигнал повітряної тривоги, що неподалік є укриття. Але ми нікого не прогоняли і не зачинялись. Кожен сам приймає рішення", - додає Наталя.

Історія кав'ярні, яка стала місцем зустрічі для тих, хто виїхав з окупованих територій Запорізької області, - ФОТО , фото-8

Свої люди

Знайти нових людей в свою команду виявилось не легко. Одні - виїхали, у інших - думки не про роботу.

"Дехто виїхав, коли окупанти почали лякати, що ЗАЕС підірвати можуть. От тепер знову шукаємо кухаря. Вже досить довго не можемо знайти. Питання не в тому, що приходили люди без досвіду. Ми навчаємо і складного нічого немає, у нас мале меню. Наша фішка в тому, що ми готуємо з любов'ю, з хороших продуктів, в якості яких впевнені. Ну і трошки маємо свого професіоналізму. Головне - робити все добре, жити тією справою, яку робиш", - каже Карім.

"Тут у нас є постійні клієнти, ми приходимо наче додому, де зібрались добрі знайомі і друзі. Ми всіх знаємо, люди один одного знають. З піцерію трошки складно, там мале приміщення. Вона більше на доставку розрахована або на самовивезення. Піца наша смачна, також з хороших продуктів. І на піцу є знижка 10% військовим", - додає Наталя.

Говорячи про військових, варто додати, що подружжя та колективи обох закладів, допомагають ЗСУ.

"Взимку ми збирали на дрони, а нещодавно - на авто розвідникам зібрали, для нашої 110-ої бригади. Дуже радісно, коли вдається зібрати необхідну суму", - ділиться Наталя.

За її словами, в листопаді-грудні вони збирали донати на дрон. Закрили збір швидко, а от на автівку - він важче йшов.

"Треба допомагати. Донати - це мінімум, який ми можемо зробити", - каже Карім.

Історія Саші, яка вирвалась з окупації 

Олександра - це дівчина, яка нині працює офіціанткою в "Coffe есть". Їй 18 років. В квітні минулого року вона із батьками та старшим братом вирвалися з окупації - села Кінські Роздори Пологівського району.

Дівчина закінчила Оріхівський коледж, який знищили загарбники, і зараз є абітурієнткою Мелітопольського університету (він переїхав до Запоріжжя). Хоче здобути освіту маркетолога.

"6 квітня 2022 року ми виїхали з нашого дому. Не хотіли виїжджати, але нас змусили. Їхали в нікуди. Дуже складно було. Ми приблизно тиждень приймали рішення і весь час вагались, а чи варто. Коли виїжджали, то були обстріли і величезні колони авто стояли у черзі. Коли ми їхали, то було машин 300. Ми годин 14-15 їхали, а до війни ця дорога займала годину-дві. Дуже страшно було", - згадує дівчина.

Для того щоб виїхати на підконтрольну Україні територію, родині довелось проїхати 13 ворожих блокпостів. Дівчина згадує, що росіяни поводились дуже агресивно, наставляли зброю.

"У брата мого є татуювання і його постійно роздягали, перевіряли телефони, до батька дуже агресивно ставилися. Ми їхали на своїй автівці і всі наші речі постійно викидали з машини. Перевіряли по 100 разів, не можу збагнути, що вони шукали. З нами була наша собака і вона на ворожих військових сильно агресувала. Мама моя споробувала пояснити, що собака чужих не дуже любить, тому краще її не чіпати. А один з військових сказав: "ми тут всє свої, всє ми рускіє, тут уже росія". І ти сидиш в автівці і так боляче це чути. Ти в своєму рідному місті і змушений виїхати з нього через них, а вони говорять, що тут росія і "всі свої", - згадує Саша.

Найважчий блокпост був у Пологах. На ньому родина простояла близько 5 годин і вже навіть почала втрачати надію, що їм вдасться виїхати. Загарбники змушували батька Саші буквально здирати захисну плівку із автомобільного скла. Потім влаштували перевірку родинних зв'язків: відводили по одному на розмови, перевіряли, ким доводимось один одному.

Коли родина доїхала до українського блокпосту, всі почали плакати.

"Нас зустріли наші українські правоохоронці. Ми плакали, а вони вітали. Почати нас пригощати, обіймати. Не можна передати словами ті емоції, які ми пережили. Страшне те, що чим далі ми їхали від окупованого дому, тим рідніше ставало. Це важко говорити, бо мій дім там…", - говорить співрозмовниця.

Історія кав'ярні, яка стала місцем зустрічі для тих, хто виїхав з окупованих територій Запорізької області, - ФОТО , фото-18

Родина Саші знімає квартиру, кожен член сім'ї намагається працювати, бо інакше дуже важко.

Вона працювала в різних місцях і, зізнається, що бувало таке, що відвідувачі, почувши, що дівчина говорить "суржиком", починали ставитись до неї із зневагою. Потім Саша стала працювати в команді "Coffe есть".

"Я дуже щаслива, що працюю тут. Бо тут знайшла своїх людей, всі позитивні і наче одна родина. Що буде далі? Не знаю. Я волонтерю у вільний роботи час і точно знаю, що буду й далі допомагати всюди, де зможу. Де будуть потрібні руки, ми будемо там. Зараз ми (благодійна організація Будуємо Україну разом (БУР)) будуємо шелтери для переселенців. Хочу, щоб все було добре. Гуртожиток, який ми переоблаштуємо, вже на фініші", - каже Саша.

За час війни вона вже звикла до сирен і навіть трошки - до вибухів. Говорить, якби важко і страшно не було, але потрібно жити, працювати.

"Вдома… все розбито. Нічого немає, ні магазинів, ні шкіл. Це маленьке село і маю надію, що після деокупації його так не залишать і там буде життя. Хоча там вже жити, мабуть, я не буду, але повернутись хочу. Дуже сильно сумую за бабусею. Їй 73 роки і вона виїхати не схотіла. Коли в неї є можливість, вона телефонує і це найщасливіші моменти. Це дуже важко. Ніколи не думала, що буде так, що додому їхати годину на машині, а приїхати не можна. Зараз я все віддала б, аби приїхати в гості до бабусі і просто обійняти і випити чаю", - каже Саша, не стримуючи сльози.

Думки про перемогу 

Питаю у своїх співрозмовників, а якою ж перемога буде, думали?

"Кожного дня… Мені так уявляється, що це буде ранок. Я прокидаюсь і бачу повідомлення від нашого головнокомандувача, що перемога. Всі плачуть. Радіють. Святкують. Дуже хочеться перемоги. Одразу додому поїду аби рідних обійняти", - каже Саша.

"У нас є дошка, де деякі хлопці військові, які до нас заходять, залишають свої шеврончики перед тим, як йти на завдання. Вони їх вішають, аби повернутись. Хочеться, що всі наші хлопці та дівчата, які нині на фронті, повернулись додому, до своїх рідних. Такою хочеться бачити перемогу", - каже Наталя та Карім.

Вони додають, що дуже раді тому, що тоді, весною 2022 року вирішили знову відкритися. Говорять, що жодного дня не жалкували про своє рішення.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#кав'ярня #кава #Запоріжжя #бізнес
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Останні новини
Оголошення
live comments feed...