Російська армія двічі ледь не вбила своїми ракетами родину Єрофеєвих - Наталю, Олега та їх двох маленьких синів - Олександр та Ярослав. Перший раз - 6 жовтня 2022 року, другий - 26 січня 2023 року.
Про страшні події тих днів, реабілітацію, байдужість міської влади та вимушений переїзд запоріжці розповіли кореспондентам 061.
НЕЗЛАМНІ ВХІДНІ ДВЕРІ
Восени, 6 жовтня, агресор вдарив ракетами по двом багатоповерхівками у центрі Запоріжжя. Квартира Єрофеєвих знаходилась в кутовому під'їзді будинку №16 по вулиці Сталеварів.
"Перший удар був в будинок, що на проспекті Соборному. Ми спали в дальній кімнаті і прокинулись. Під час другого удару, ми вискочили в коридор. Від вибуху квартира, що поруч з нами на 3 поверсі зруйнована, в ній жило подружжя Ліля та Костя, вони загинули, на 4 поверсі жила жінка літня з донькою - вони теж загинули. Наша квартира частково зруйнована, але коли почали розбирати завали, то повністю розібрали кімнату та балкон. Тож, нині половини квартири немає, діра. В той день, нас врятували вхідні металеві двері. Досі не розумію, яким дивом ці двері стримали силу вибуху. Справжнє диво. Коли все сталося, то ми не могли вийти, двері привавалило і заклинило. В квартирі почали шипіти та торохтіти лічильники, комунікації… Тоді дуже злякалася, бо був сильний сморід чи то від газу, чи то гар від вибуху… Почала телефонувати в різні служби, вибігла на те, що лишилось від балкону, а скрізь скло, все розбито. Дивлюсь і розумію, що підїзду немає. Люди почали світити ліхтарями та питати: "Є хто живий?". Я кажу: "Ми тут". Швидко приїхали рятувальники, якось вони дісталися до нас, розблокувати нам двері, перетягли нас до сусідньої квартири і вже звідти витягли. Це було близько 5-ї години ранку", - згадує події моторошного дня Наталя.
Вона додає, що був шок, коли почули перший удар по будинку на проспекті. Але, коли вдарило по їхньому будинку і почали сипатись стіни, то подумала "ми загинемо".
"Я собі сказала тоді, що якось безглуздо ось так загинути".
Попри шок, жінка швидко взяла себе в руки, зібрала речі для дітей та для неї з чоловіком, забрала продукти, бо дітей треба годувати та поїхали до знайомих, які живуть неподалік, на площі Маяковського.
"Вдень знову були вибухи і поїхали до інших друзів, вже за місто. Діти дуже були перелякані", - розповідає жінка.
У родини двоє синів. В момент першого обстрілу, меншій дитині - Сашкові - було 4 роки (нині - 5), старшій - Ярославу - 6.
ДІТИ ЗДРИГАЮТЬСЯ ВІД БУДЬ-ЯКОГО ШОРОХУ
Наталя каже, що в квартирі був гарний ремонт, техніка, меблі.
"Над нами квартири немає, покрівлі немає. Йдуть то дощі, то сніг… Ми звернулись до міської влади з проханням допомогти нам бодай щось забрати з квартири, але нам сказали, що будинок аварійний. Мовляв, не можна заходити. Тим часом мені телефонує знайома і каже, що у сусідів вкрали то телевізор, то ще щось. Я зайшла в нашу квартиру і сама з вікна на мотузках речі спускала. Все, що могла. Ми звернулись до приватних будівельників-альпіністів аби допомогли техніку зняти. За 3000 гривень вони, також з вікна, зняли нашу пральну машину. На цьому ми і зупинилися, бо грошей немає. Що змогла забрала", - ділиться Наталя.
У родини була машина, яку привалило уламками біля під’їзду. Ремонту вона не підлягає.
Родина вирішила переїхати на дачу, яка знаходиться в кількох кілометрах від міста, неподалік Вільнянська. Аби їздити на роботу у Запоріжжя, в магазин (найближчий за 5 км від дачі) Єрофеєви зайняли гроші у друзів та купили машину.
"В місті ми не могли залишатись, бо діти дуже гостро реагували на сирени. Дача - це літній будинок, не прилаштований для проживання в зимовий час. Там є піч, раніше ми нею не користувались, але довелось. Води немає навіть технічної. Якось призвичаїлись і жили там до 26 січня", - розповідає жінка.
Але про 26 січня трошки нижче.
Родині запропонували взяти участь у проєкті "Незламна мама" і пройти реабілітацію на Західній Україні.
"Я взяла дітей і ми поїхали на три тижні. Там з нами працювали психологи. Діти були дуже травмовані. Молодший - Сашко - дуже всього боявся, він не відходив від мене ні на мить. Постійно: "Мама я боюсь", від будь якого шороху здригався. Старший - почав заїкатися. Він і так мав деякі проблеми із здоров'ям, але вони всі загострились. Проект закінчився і в грудні ми повернулись", - розповідає співрозмовниця.
26 СІЧНЯ
26 січня чоловік відвіз Наталю на роботу, а сам з дітьми повернувся на дачу. Аж раптом завили сирени і почалась масована атака.
"Я була у бомбосховищі і коли все скінчилося вийшла з нього, зв'язок з'явився і мені телефонує чоловік і каже "Натка, не хвилюйся тільки, ми живі". Я не зрозуміла, подумала, що це дурний жарт. Він каже мені, що був приліт по дачі, машини більше немає, в будинку вибиті вікна, дах… Мені стало зле. Ледь мене відкачали. Чоловік привіз дітей в місто. Ми почали думати, як і куди їх вивезти. Ракети буквально за нами женуться. Ми в паніці", - розповідає Наталя.
ВЛАДА ЗАКРИЛА ОЧІ
Історія родини почала набувати розголосу в соціальних мережах, небайдужі люди почали допомогати: 20, 50, 100 гривень. Днями Єрофеєви отримали закордонні паспорти для дітей і от-от виїдуть. Вирішили рятуватись від ракет за межами України.
"Міська влада нам взагалі ніяких питань не задала, допомоги також жодної не надали. Це зраз вони обіцяють 10 000 гривень, але ще нічого взагалі не отримали від міста. В мерії кажуть, що таких як ми багато. Так, на жаль. Але ми навіть не бачимо механізму, як влада буде компенсувати і чи є це в планах взагалі. Вони навіть нічого не фіксують і не документують. Нас навіть не спитали, де ми з дітьми живемо, не спитали, а що було в квартирі. Нам сказали аби ми все фотографувати. Але чи матимуть юридичну силу ці наші фото? Влада максимум, що зробить, можливо, так це відбудує стіни в квартирі. Лише стіни. А скільки коштує ремонт, меблі, техніка, машини… Тих 10 000 гривень, які обіцяють, вистачить лише на аренду житла. Тож, ми розраховуємо на себе, друзів і на допомогу небайдужих людей", - зізнається жінка.
ВИМУШЕНИЙ ВІД'ЇЗД
Наталі 47 років, вона працює на одному з металургійних підприємств, її чоловіку Олегу - 53. Родина втратила майно, але поки ще має віру.
"Я собі кажу, що раз ми живі, то в нас сильні ангели охоронці. Ми ж для чогось вижили? Діти не дають нам руки опустити. Головне - врятувати дітей, а далі будемо думати, що робити і як починати все з нуля. Дуже хочеться вірити в те, що наша "подорож" триватиме недовго. Ми точно не будемо жити за кордоном, не придбаємо там житло, не вивчимо чужу мову. Сподіваюсь, що мене не звільнять і не скоротять на роботі. Хоча розумію, що ми зараз їдемо в нікуди і повернемось в нікуди…. Коли прилетіло по дачі, то в голові було лише одне питання: "Для чого це відбувається з нами? Що цим мені хоче сказати доля?". Чи це натяк на те, що треба їхати? Я не наважилася раніше дітей вивезти і дуже шкодую про це. Я ніколи не думала та не розглядала варіанти виїзду. Ніколи не хотіла виїзджати. Хотіла завжди жити в Україні, в Запоріжжі. Але зараз дітей треба вивезти, бо психологічна травма важко виправляється. Бачу своїх дітей і не знаю, коли вони стануть як раніше. Вірю, що ми за кордоном попрацюємо з психологами. Запоріжцям та всім українцям бажаю перемоги аби всі ми поскоріше повернулись додому".
Родина потребує допомоги. Публікуємо номер картки для тих, хто може допомогти
5168 7451 0770 2794 Ерофеев Олег Васильевич (ПриватБанк).
"Матеріал опублікован за підтримки IREX/Ukraine"
