• Головна
  • «У нас там все життя залишилося»: як у Запоріжжі працює шелтер для переселенців, - ФОТОРЕПОРТАЖ
19:10, 9 травня

«У нас там все життя залишилося»: як у Запоріжжі працює шелтер для переселенців, - ФОТОРЕПОРТАЖ

«У нас там все життя залишилося»: як у Запоріжжі працює шелтер для переселенців, - ФОТОРЕПОРТАЖ

«Яка допомога мені потрібна? Та я просто додому хочу повернутись. Мій будинок зараз зайняли російські окупанти. Винесли техніку, вбили собаку, забрали мотоцикли чоловіка. Добре, що він цього не побачив» - на одному подиху каже колишня вчителька Клавдія Дмитрівна із села Керменчик Волноваського району Донецької області. Разом із сім'єю вона під обстрілами евакуювалася до Запоріжжя.

Російські пропагандисти продовжують стверджувати, що метою ударів по Україні є виключно військова інфраструктура. Про «випадково» зруйновані житлові будинки, школи, дитсадки та лікарні добре знають волонтери, які вже більше двох місяців допомагають переселенцям і слухають ці неймовірно важкі історії простих людей.

Волонтерський шелтер, в якому є аніматори, психологи, кухарі

«Епіцентр» у Запоріжжі на якийсь час став пунктом прийому переселенців. Тут волонтери зустрічають тих, кому вдалося вирватись із війни: гарячі обіди, сезонний одяг, допомога з пошуком житла.

Здебільшого люди не затримуються в нашому місті, кажуть волонтери, намагаються їхати якнайдалі від лінії фронту. Але якщо потрібно кілька днів відпочити від обстрілів, перед поїздкою, то шелтер - чудовий варіант. Тут одночасно можуть розміститися 100 людей. Є все необхідне: ліжко, душ, кухня, а також психологи, медики.

Волонтери розповідають, що у шелтері є як мешканці області, так і велика частка маріупольців.

«Вони були довго відрізані від інформації і спочатку не розуміють, що відбувається. В їхній голові є думка, що по всій Україні так, як у Маріуполі. Адже їм на блокпостах вселяють думку, що в Запоріжжі ледь не завтра буде теж саме», - розповідає куратор проекту Катерина Чернова.

Шелтер облаштували волонтери з організації «СВОІ» разом із Запорізьким обласним центром молоді. Закупили навісні обігрівачі, відгородили поліетиленовою завісою частину, що продувається, взяли в оренду перегородки. У результаті вдалося зробити сімейні кімнати на чотирьох та маленькі – на двох. Ігрова для дітлахів – книги, набори для творчості, аніматори прооводять конкурси та розважають дітлахів. Для малюків – коляски, колиски, манежі. Найменшому мешканцю шелтера лише 11 днів.

Волонтери організували для людей триразове харчування, страви готують у сусідньому приміщенні. А на столах щодня – свіжі букети квітів. Катерина сама привозить сюди тюльпани та польові квіти. Пояснює – це символ життя, який зараз дуже потрібний людям.

У меню на вибір: борщ або суп, плов, оселедець «під шубою», яблука та компот. Гості задоволені, кухарів дуже хвалять. На кухні кажуть, що не вистачає м'ясної продукції, свіжих фруктів та солодощів для малюків.

З самого ранку і до пізнього вечора волонтери готують їжу, миють посуд, перуть білизну, відвозять та привозять евакуйованих.

Катерина Чернова знає тут кожного по імені. Ось мати Олена з трьома дітьми. Старша дівчинка показує свою руку, де лікарі встановили катетер, а потім дістає хрестик.

- Він тебе боронить?

«Ні», - дуже різко каже дитина.

- Все буде гаразд, - обіцяє їй Катя.

А ось жінка, яка має пройти спочатку біопсію, а потім операцію. Вона буквально по-дитячому питає Катю: «Думаєш, буде боляче? Тому що я втомилася від болю».

Люди хочуть жити нормально, добре нормально, ну хоча б якось

Ми знайомимося із волонтеркою Яною, вона нещодавно привезла сюди з «Епіцентру» кілька людей. Втомлена Яна скаржиться на владу:

«Якби нам якось допомагала держава, інформувала б про те, де і як за законом можна отримати кваліфіковану підтримку, а не кілограм макаронів. У соцслужбах людей ганяють, як кроликів: піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю, що. То не той район, чи не та довідка. Те, що ми закриваємо базові потреби, це добре, але що робити далі. Я не знаю, що мені відповідати, коли на мене дивиться людина з Маріуполя і каже: «що мені тепер робити, по баках для сміття лазити?». А я стою в цей момент як дурепа і не знаю, що відповісти. Ні, я не розумію навіть на 1% того, що вони бачили та пережили. Я після свого робочого дня повертаюся додому. Люди хочуть жити нормально, добре «нормально» це не те слово, але хоча б якось».

Багато хто просто не може дозволити собі винаймати квартири, а чи довго можна ночувати в дитсадку на крихітному ліжечку, де важко поміщається доросла людина?

Історії жителів шелтера: зруйновані будинки та рана в серці

Тетяна та Сергій бігли з Оріхова 20 квітня. Син давно просив їх перебратися до обласного центру, але подружжя до останнього вірило, що війна скоро закінчиться. У них приватний будинок неподалік автовокзалу, траси та мосту. З початку обстрілів вони 18 днів ховалися в укритті школи, а коли здалося, що трохи стихло вирішили повернутися додому.

«Після 18 днів у бомбосховищі на свій страх та ризик вирішили жити вдома. Якось так жили, хоч уже не було світла, води, газу. Обстріли тривали постійно з інтервалом у 10-15 хвилин. Як тільки прилітає безпілотник, це означає, що скоро лупитимуть. Якщо наші хлопці з ТРО його зіб'ють, то це дуже добре, якщо ні, то через 5 хвилин на нашу сторону все летіло градами. Сховалися, куди могли і де могли. У моменти цих прильотів земля здригалася», - згадує Тетяна.

Розбили комунгосп, почало все горіти у сусідів. Тетяна сказала, що треба бігти хоча б у підвал найближчого 5-поверхового будинку. Це врятувало їхнє життя. Коли через 40 хвилин вони повернулися назад, то половини їхнього будинку вже не було – кухня, туалет, сарай були повністю зруйновані, вікна вилетіли разом із рамами, побили дах, стіни та вхідні двері.

Пара встигла схопити лише документи та кота, побігли «куди очі дивляться». Вдалося знайти попутну машину. Так вони дісталися Запоріжжя, а потім потрапили у шелтер.

Тетяна працює молодшою ​​медсестрою у Запорізькій обласній лікарні, а її чоловік втратив роботу. Парі зараз просто нема куди йти, і волонтери погодилися їх залишити, поки не вдасться знайти їм хоч якесь житло. Хоча за правилами шелтера гості тут можуть бути від 2 до 7 днів, щоб допомогти якомога більшій кількості людей, - пояснюють волонтери.

Сім'я каже, що неможливо сидіти склавши руки, Тетяна та Сергій намагаються допомагати волонтерам у шелтері із прибиранням, пранням, приготуванням.

Ще одна мешканка шелтера – пенсіонерка Клавдія Дмитрівна. Більшість життя вона була вчителем української мови та літератури, чоловік викладав фізику. Розповідає, що жила із сином, невісткою та улюбленим онуком. Життя текло спокійно, розмірено та щасливо.

Російські війська зайшли до села на БТРах із літерами «Z» 13 березня.

«Світла не було з 6 березня, потім відключили воду, ніде не знайти було шматка хліба. Зв'язку також не було. Почалася битва прямо на нашій вулиці. Вночі були чутні автоматні перестрілки. Мій шестирічний онук дуже боявся і весь час плакав. Вирішили тікати. Син сказав, що маємо 10 хвилин. Взяли документи та сіли в машину. Виїхати ще одразу не могли. На всій вулиці було розкидане залізо. Проїжджали повз БТР і росіяни стали стріляти в машину. Одна куля застрягла ззаду, дві спереду поблизу водія. Вони цілилися в нього, сина Сергія поранили в коліно. Але ми вискочили, нам бог допоміг», – розповідає жінка.

Невістка з онуком виїхала за кордон. Син відвіз Клавдію Дмитрівну до родичів у Воскресенку (околиця Донецької області), де вони змогли прожити ще 3 тижні. А потім розпочалася евакуація у Запоріжжі.

«Додому я повернутися не можу. Там оселилися російські бойовики. Усе цінне вивезли та катаються на батькових мотоциклах селом. Просто в порожні будинки вони не пішли, а всі почали обшарювати – де повний льох їжі, де є техніка. Мені учні дзвонять, я в них весь час питаю, чи можна повернутись додому? У нас там пасіка залишилася, та що там пасіка, там все життя. А тепер ми бомжі виходить без хати, без нічого», - каже жінка.

Вона буквально губиться, коли її запитують, яка потрібна допомога. Каже, що нічого не потрібно і найбільше у світі вона хотіла б повернутися до рідного села, до улюбленого будинку.

Місцева влада робить акцент на тому, що Запоріжжя є лише перевалочним пунктом для тих, хто рятується від війни. Кажуть, що місто зможе прийняти та забезпечити лише найменшим тимчасово переміщених людей. Але не вистачає соціального житла, нормальної роботи.

Волонтери звертають увагу на те, що вони гостро потребують комунікації з соціальними службами, юридичного супроводу, щоб хтось зміг пояснити, як діяти в тому чи іншому випадку, а також потрібні спеціальні програми, які б допомогли в адаптації людей.

"Бойові дії рано чи пізно закінчиаться, тоді як процес соціалізації людей триватиме ще довгі роки. Я впевнена, що це буде не 3-5 років, тим більше, що ми вже маємо досвід 2014 року. Дуже важливо зараз працювати з людьми, допомагати їм залишитись в Україні та відбудовувати нашу країну. Думаю, зараз як ніколи важливо створити українську ментальність. Вірю, що ми вистоємо та зможемо й надалі допомагати людям", - запевняє Катерина Чернова.

В Україні, за даними Мінсоцполітики, загальна кількість лише офіційно зареєстрованих тимчасово переміщених осіб перевищила позначку в 2,8 млн осіб. У Запоріжжі залишилося понад 44 тисячі евакуйованих людей із тимчасово окупованих територій та зон бойових дій. У місті гостро не вистачає соціального житла, всі гуртожитки переповнені, а волонтери б'ють на сполох через те, що нема куди селити людей.

Матеріал створено за сприяння ГО «Львівський медіафорум» у межах проєкту «ЛМФ Підтримка мережі журналістів»

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#волонтери #допомога #шелтер #переселенці #війна #житло
0,0
Оцініть першим
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Авторизируйтесь, чтобы оценить
Спецтема
Это тексты о жизни без фильтров. Наши герои - жители города и области, которые оказались в сложных жизненных ситуациях, но при этом не опустили руки, а продолжают не выживать, а жить. Люди, которые не боятся перечить системе и бороться с ней.
Оголошення
live comments feed...