Як звільнювали Слов`янськ. Запорізький АТОвець – про перший бій, життя у БТРі і Гіркіна

Сьогодні Слов`янськ Донецької області святкує четверту річницю звільнення від російсько-терористичних військ. Це місто, завдяки героїзму українських військових, стало першим серед визволених населених пунктів Донбасу.

В боях за Слов`янськ літа 2014-го відзначились, серед інших військових з`єднань, військовослужбовці 1-ї зведеної гаубичної артилерійської батареї 55-ї окремої артилерійської бригади. Вони надавали потужну вогневу підтримку 95-й окремій аеромобільній (зараз – десантно-штурмовій) бригаді, яка крок за кроком брала місто у кільце, змусивши стрєлковську банду швидко накивати п`ятами.

Для начальника фізичної підготовки і спорту 55-ї окремої артилерійської бригади, старшого лейтенанта Миколи Чміля Слов`янськ став бойовим хрещенням. Сьогодні він згадав і свій перший бій, і перших поранених (далі прямою мовою):

«Початок збройного конфлікту на сході України я зустрів на посаді водія БТР розвідувального взводу 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади. Служити за контрактом почав у 2013 році. І навесні 2014-го ще не вірив, що розпочалась справжня війна – з артилерією, танками, гвинтокрилами та величезною кількістю задіяної техніки. Це все я побачив, коли ми відбули у перше відрядження на Донбас, коли у нас з`явились перші жертви…

Поки ми перебували на кордоні з Кримом, очікуючи вторгнення, у Слов`янську група Гіркіна захопила управління СБУ. Розпочалась Антитерористична операція. Нас перекинули на Донбас. У перший бій мій батальйон вступив 2 травня, у моєму взводі з`явився перший поранений – це був бій за телевишку на горі Карачун, з якої окупанти транслювали свою пропаганду.

Ми їм дали «люлєй», і там закріпились. Основний же наш табір розташовувався у Добропільському районі. Я жив у своєму БТРі, купання та сон були розкішшю, а від вітчизняного «сухпаю» вже вернуло. Воду набирали в болотистій річці неподалік, проціджували та кип`ятили. На одного військовослужбовця виділялась 1,5-літрова пляшка води на день – попити, помитись та поголитись. 

"На одного військовослужбовця виділялась 1,5-літрова пляшка води на день – попити, помитись та поголитись"

Перший мій особистий бій відбувся 3 червня – якраз у мого батька день народження. Тоді загинув командир батальйону, Тарас Михайлович Сенюк, – куля ворожого снайпера калібру 12,7 мм. З мого взводу тоді поранених було п`ять чоловік, а усього поранених в батальйоні – 43 людини.

Цілий місяць ми змінювали тактику ведення бойових дій, поступово брали місто в кільце і, на жаль, несли втрати. Гіркін розумів, що виходу з міста скоро не буде, і на початку липня вони пішли на прорив. Це було дуже жорстко, противник сплатив занадто велику ціну за цей крок. 5 липня ми ввійшли у Слов`янськ, а 7-го в місто офіційно повернулась українська влада.

Там всюди валялись згорілі машини, стояли зруйновані будинки. Місцеві нас сприймали по-різному: хтось негативно, а хтось – зі сльозами на очах і словами: «Хлопчики, чому ви так довго до нас йшли?». Після зачистки Слов`янська був Краматорськ. Була також впевненість, що протягом літньої кампанії ми звільнимо увесь Донбас. На жаль, це затягнулось. Впевнений, що ненадовго».

Текст – Андрій Безрук, фото – з особистого архіву Миколи Чміля