• Головна
  • Свободный микрофон: Александра Сергиенко о том, как сложно в нашем обществе быть "другим"
10:00, 1 червня 2016 р.

Свободный микрофон: Александра Сергиенко о том, как сложно в нашем обществе быть "другим"

На этот раз автором нашей рубрики "Свободный микрофон" стала основательница организации "Своєрідне коло" и клуба для украноязычных запорожских детей "Солов'ята" Александра Сергиенко.

***

Терпимість чи прийняття, або Особливе щастя

— Чому ти досі носиш свого малого в слінгу, скільки йому?
— Два.
— Ну, то пусти, хай бігає.
— Він не бігає. Він повзає, і те, по-своєму.
— Ну, але ж сидить?
— Ще ні.
— … Ой, горе-то яке… Ну, тримайся, це ж треба, таке горе, таке горе…

Ось такий діалог стався в мене кілька місяців тому, коли я, гуляючи зі своїми дітьми, випадково зустріла на вулиці знайому пані. Її реакція на мої слова настільки мене спантеличила, що я зробила вигляд, що дуже поспішаю і скоріше попрощалась. Слово “горе” має таку сильну негативну емоціну забарвленість, що я здивувалась, як можна було його взагалі тут вжити! Сидить моє щастя у слінгу, усміхається, коли я його цілую в пухнасту білу голівоньку, знічено, як всі діти, ховає носик, якщо до нього звертається хтось чужий…

Так, йому два роки, так, він не ходить, як більшість дітей, так, я не знаю, коли це станеться і чи станеться взагалі і так, це не єдина його відмінність від середньостатистичного однолітка. Але чому “горе”? Я ніколи не сприймала появу в нашій сім’ї особливої дитини саме так. Бували моменти втоми і образи на життя, бували моменти заздрості, бували моменти гніву… Та скажіть, хіба ці моменти не трапляються в житті будь-якої мами будь-якої “звичайної” дитини? Скільки завгодно! Чому ж “горе”? 

На жаль, в нашому суспільстві важко і навіть небезпечно бути “іншим”. Таке модне сьогодні слово “толерантність” багато хто вживає як лайку, але стосовно “людей з обмеженими можливостями” (я надаю перевагу фразі “особливі люди”) слово “толерантність” мені взагалі здається недоречним словом. Воно означає “терпимість”, а “терпіти” — означає миритись з чимось неприйнятним, бридким, страждати, мучитись, відчувати неприязнь до чогось…

І от всілякі акції по типу #накавуздругом, яку започаткував львівський таксист Роман Кисляк, що має ДЦП, нібито покликані виховувати в суспільстві оцю саму “толерантність” до людей, що мають якісь особливості. Хоча замініть слово “толерантність” на “терпимість” у цій фразі, чи не звучатиме вона образливо? Отож бо! Ходити на каву з “особливим” другом — має бути не акцією, не викликом, а нормою. Особливі люди потребують не “толерантності”, а прийняття. Умов, в яких їхні особливості, що сьогодні досі часто-густо називають “вадами”, не перешкоджали б максимально повній самореалізації людини.

Я говорю зараз не лише про пандуси, ліфти, зручні коляски (про це є хороший проект Громадського ТБ Запоріжжя “Місто з обмеженими можливостями”), а і про ставлення суспільства, коли людина відчуває на собі чи то відразу, чи то надмірну жалість, чи то неконтрольований потік “співчуття” (“горе яке, горе!”). А всього лише треба визнати, що люди різні, з різними руками-ногами-головами, при чому цей “набір” фізичних особливостей може змінюватись протягом життя, і не намагатись вимірювати всіх одною лінійкою.

Мені дуже подобається атмосфера довіри і прийняття, що панує в реабілітаційному центрі “Іван”, де ми періодично займаємось з нашим Ромчиком. Там ніхто ніколи не згадує, скільки років і місяців твоїй дитині, приміряючи на неї середньостатистичні табличні норми. Адже кожна дитина — унікальна особистість, і задача батьків і реабілітологів — прийняти цю унікальність як відправну точку, з якої починається розвиток. Я також дуже люблю Хортицький навчально-реабілітаційний центр, де кожен працівник зустрічає вас з дитиною з усмішкою, мов доброго друга. Мені дивно чути оте “горе”, бо завдяки Ромчику, старший син Тарас змалечку грався і знайомився не тільки зі “звичайними” однолітками на майданчиках та у пісочницях, а й з “особливими” — у тому ж “Івані” чи в Хортицькому центрі. А я вірю, що, з дитинства усвідомлюючи багатогранність світу, людина неодмінно буде прагнути облаштувати цей світ зручно і затишно для кожного, хто в нім живе…

І останнє. Порівняйте: “інвалід” (тобто “неповносправний”), “людина з обмеженими можливостями” (нібито коректніше формулювання, але неоковирне і таке, що з порога “обмежує”) і “людина з особливостями” або просто “особлива людина”. Я найчастіше кажу саме так. Тож наш Ромчик — це просто наше “особливе щастя”.

Олександра Сергієнко

Напомним, что "Свободный микрофон" - это рубрика, в которой каждый может свободно высказаться о том, что его волнует, интересует, печалит и радует из происходящего в городе. 

Правила "Свободного микрофона" такие:

  • - Запрещена политическая агитация и коммерческая реклама
  • - Запрещены призывы к насилию, дискриминации, свержению государственного строя и прочий сепаратизм
  • - Запрещена нецензурная лексика
  • - Текст должен касаться Запорожья и области 
  • - Все остальное - разрешено 

Мнение редакции 061 может не совпадать с мнением авторов. Мы предоставляем им полную свободу в выборе темы и средствах выражения своей мысли, никакой цензуры.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію
#Запорожье #микрофон #полиция
0,0
Оцініть першим
Авторизуйтесь, щоб оцінити
Авторизуйтесь, щоб оцінити
live comments feed...