До війни, до переїзду, до окупації рідного міста, до втрати близької людини - після великих потрясінь минуле нерідко стає точкою, з якою ми порівнюємо все подальше життя. Чому воно з часом може здаватися кращим, ніж було насправді, як не провести роки в очікуванні повернення «того самого життя» і чи можна будувати майбутнє в умовах постійної невизначеності, про це ми поговорили з психологинею, авторкою проєкту “Коханий, я живу!” Вікторією Геращенко.
Коли життя «до» здається безпечним і передбачуваним
Після події, яка різко змінює звичний хід життя, цілком природно ділити його на «до» і «після». Для всіх українців такою межею стало 24 лютого 2022 року, а після для когось - день окупації рідного міста, евакуації чи вимушеного переїзду, руйнування будинку чи втрати близької людини.
Життя «до» на цьому тлі може поступово ставати місцем, де все було зрозумілим. Навіть якщо тоді ми так само сварилися з близькими, хвилювалися через гроші, не любили свою роботу або мали інші проблеми.
«Життя не може бути щасливим постійно. В нашому житті може бути багато викликів. Ми як дорослі люди повинні бути готові до них. Але війна - це стихійне лихо та виклик, на який ми не можемо впливати, окрім як чинити супротив та оборонятись, як у нашому випадку. Після масштабних травматичних подій людина знаходить для себе точку відліку, і ця точка допомагає пережити все, що сталося. У цей момент руйнуються когнітивні схеми, все те, що ми звикли робити певним чином. Людина починає тривожитися, у неї зникає ілюзія безпеки. Вона втрачає контроль, починає шукати в собі та в інших відповідь, чому так сталося, і починає ідеалізувати минуле. Спогади про нього стають таким якорем, і людина ніби застигає в тому безпечному місці, де було комфортно і прогнозовано», - пояснює Вікторія Геращенко.
Наш мозок при цьому має здатність з часом згладжувати неприємні спогади. Те, що колись сильно дратувало, ображало чи змушувало нервувати, через кілька років уже не викликає таких сильних емоцій. Негативні деталі поступово відходять на другий план, тому минуле може здаватися кращим, ніж було насправді.
Така ностальгія сама по собі не є проблемою. Можна сумувати за своїм будинком, людьми поруч, молодістю, містом або відчуттям безпеки. Проблемою це стає, коли минуле поступово починає замінювати теперішнє, а нове життя сприймається лише як тимчасове і тому начебто не заслуговує на те, щоб у нього вкладатися.
Це особливо помітно серед людей, які через війну були змушені залишити свої домівки. Людина може роками жити в іншому місті або країні, але продовжувати думати, що ось ще трохи почекаю й повернуся.
Тоді немає сенсу серйозно облаштовувати житло, шукати нову роботу, вчити мову (якщо ти проживаєш за кордоном), знайомитися з людьми чи будувати довгострокові плани. Адже все це начебто «не назавжди».
«Людина починає умовляти себе такими фразами: це короткий період, маленький епізод у моєму житті, тому я почекаю і нічого не буду робити. Нове місце сприймається як зал очікування, де я сиджу на валізах. Так, затримався той потяг, але я все одно перечекаю», - говорить психологиня.
За таким станом може стояти не небажання щось змінювати, а спроба психіки втримати хоча б якусь опору. Після переїзду змінюється значно більше, ніж адреса. В іншій країні людина стикається з новою мовою, правилами, законами, культурою. Можуть змінитися й соціальні ролі, наприклад, жінці, яка раніше передусім була мамою, дружиною та працювала у знайомій сфері, тепер одночасно доводиться шукати житло, роботу, школу для дітей та самостійно забезпечувати родину.
Спеціалисти називають це кризою ідентичності. І думка «я скоро повернуся назад» певний час може допомагати витримати зміни. Водночас психологиня застерігає від узагальнення. Не всі переселенці живуть у такому стані. Молодші люди часто швидше починають шукати роботу, навчання та нове коло спілкування. Старшим людям адаптація до нового середовища, особливо іншомовного, може даватися значно важче.
Саме бажання повернутися додому цілком зрозуміле і може залишатися навіть через роки. Але в очікуванні цього повернення людина може відкладати на потім те життя, яке має зараз.
Оплакувати можна не тільки те, що було, а й те, чого вже не буде
Втрата минулого може відчуватись одночасно і як цілком реальна втрата будинку, роботи або звичного міста, а разом із ними може зникнути майбутнє, яке людина вже встигла для себе придумати.
Хтось планував зустріти старість із чоловіком. Хтось хотів посадити сад біля власного будинку. Побачити, як виростуть діти. Добудувати дачу. Повернутися у своє село після виходу на пенсію. У цьому майбутньому людина вже подумки жила, хоча воно ще не настало.
«Цей стан можна назвати втраченою перспективою або нереалізованим майбутнім. Це характерно для категорії внутрішньо переміщених осіб, а також для родин загиблих. Людині дійсно треба оплакувати не тільки реальність, а й ті перспективи, які не реалізувалися. Втрата життєвого сценарію завжди буде індивідуальним горюванням. Але необхідно звертати увагу й на те, що ми живемо в теперішній реальності, і акцентуватися на тому, що я можу зробити в цій ситуації зараз», - пояснює Вікторія.
Визнати таку втрату не означає назавжди відмовитися від майбутнього. Навпаки, іноді спочатку потрібно дозволити собі сумувати за тим життям, яке могло бути, щоб перестати вимагати від нової реальності точного повторення старої.
Складніше, коли людина перестає сприймати своє теперішнє життя, як реальне, а відчуває себе ніби в фільмі, де всі події відбуваються не з нею, а зі стороннім персонажем.Такий стан психологи називають дереалізацією. Таке відбувається тоді, коли людина просто не може прийняти ту реальність, в якій вона знаходиться.
«Якщо людина ніби застигає та не бачить перспектив свого розвитку, свого життя, то варто вже не тільки займатися плануванням, а правильніше буде звернутися до спеціаліста. У нас є безкоштовна допомога, є багато фахівців які з цим працюють. Тут має бути індивідуальний підхід. Спілкування з таким фахівцем допомагає підсвітити певні проблеми, розробити якийсь план. Він нам потрібен в такий період», - радить фазівчиня.
Подекуди до такого стану додається провина уцілілого. Наприклад, людина вижила або виїхала, тоді як її близькі загинули, зникли безвісти чи залишилися в небезпеці. Тоді повернення до звичайних справ, нова робота, відпочинок або навіть радість можуть відчуватися майже як зрада тих, кого вони втратили. Є люди, які на жіль, не витримують такої болі, та фізично закінчують життя, сумуючи за близькою людиною.
У своїй роботі Вікторія зустрічається з родинами загиблих і зниклих безвісти. Подекуди люди, що пережили таку травму загиблюються у хронічний стрес і дуже пригнічені емоції, тому що втрачається сенс в існуванні. Вона бачить, наскільки важким може бути шлях від думки «чому загинув мій син, а не я» чи «я більше не маю права на майбутнє» до моменту, коли людина знову дозволяє собі жити.
«Коли я працюю з такими важкими категоріями, то дуже радію, коли людина через рік, через півтора, можливо, через два знаходить у собі сили і живе. Вона знаходить сенси. Наприклад, пішла на роботу, знайшла собі якесь хобі або переключила увагу на інших членів родини. Для мене це дуже добре, коли люди знаходять сенс у житті й починають щось робити для себе і для тих, хто поруч. У нас дуже сильні люди, сильна нація, вони вперті, вміють адаптуватися», - говорить психологиня.
Як планувати майбутнє, якщо не знаєш, що буде завтра
Проблема з порадою «просто почніть будувати майбутнє» очевидна, бо під час війни це майбутнє справді неможливо нормально передбачити. У Запоріжжі плани на день можуть змінитися через обстріли КАБами чи FPV. Людина не знає, якою буде безпекова ситуація через місяць, чи доведеться переїжджати і коли взагалі закінчиться війна.
Тому Вікторія не пропонує планувати життя на десять років уперед. Почати можна з тижня.
«Це така істина вже, де треба фокусуватися на сьогодні, на зараз. Принаймні мати якісь плани на тиждень. Наприклад, у неділю створити план на наступний тиждень і виконувати якісь кроки. Якщо щось не вийшло? Нічого страшного, я дороблю це наступного тижня. Така легкість у прийнятті рішень і реальності допомагає. Якщо ми щось плануємо, у нас повинен бути не тільки план А (більш оптимістичний), а й план Б, (кризовий чи план відступу), план В (радикальний). Що я можу зробити, а що не можу? І що я можу собі дозволити не зробити?» - говорить психологиня.
В умовах війни план Б - це не песимізм, а можливість не будувати все життя навколо одного сценарію. Якщо ситуація зміниться, не доведеться починати з нуля, уже є інший варіант.
Психологиня радить так само ставитися й до невиконаних справ. Дозволити собі помилитися або перенести заплановане не означає відмовитися від відповідальності. Йдеться про здатність помічати власні межі та не вимагати від себе тієї самої продуктивності незалежно від обставин.
Опорою можуть стати й дуже конкретні речі: розуміння, що для тебе безпечно, на що ти можеш впливати, кому довіряєш, де проходять твої межі. Чим менше в житті передбачуваності, тим важливіше бачити хоча б ту його частину, де рішення все ще залежить від тебе.
Нещодавно після одного з обстрілів Вікторія сама звернула увагу на те, як швидко містяни здатні адаптуватись до стресу.. Під час ударів вона перебувала в укритті, а приблизно за годину вийшла на вулицю й побачила людей, які вже гуляли, як завжди.
«Я виходжу на вулицю, а там люди гуляють парами, з дітьми, із собаками. Для мене це була якась інша реальність. У момент прильотів ми сиділи в укритті, а тут я виходжу приблизно через годину і тут активно продовжується життя. І я чесно скажу: оце мене стабілізує. Оті собачки, люди, які гуляють. Я дивлюся і думаю: “Господи, нас нічим не подолати”. Тому гуляйте, дихайте повітрям, насолоджуйтеся осінню, робіть для себе якісь приємності, смаколики, подивіться фільм, зробіть щось приємне для іншої людини. Інші люди нас стабілізують, іноді їх немає поруч з нами. Головний стабілізатор для себе - це ми», - каже Вікторія.
Будувати майбутнє під час війни не обов'язково означає вже сьогодні знати, де ти житимеш через п'ять років. І не потрібно відмовлятися від мрії одного дня повернутися додому.