Рус

“Я тоді попрощався з життям. Але добре все ж до нього повернутися”: як поліцейський з Мелітопольщини відновлюється після подвійної травматичної ампутації

15:17, 4 вересня
Суспільство

Здобути професію мрії, тільки-но почати карʼєрний шлях і робити щось важливе для суспільства. Та в один день - втратити свій дім, а згодом - ледь не саме життя. Так сталося з 24-річним Олександром Ніколаєвим, поліцейським з Мелітопольщини, який не просто боронить, а повертає свій дім ціною власного здоровʼя. І його історію ми б хотіли вам розповісти. 

Ми зустрічаємося яз Олександром у середмісті. Він підходить, трошки всміхається і простягає руку. Коротке знайомстве - тепер уже особисте, а не телефоном, де хлопець звучав доросліше. І ми вирішуємо: залишимося у закладі, поруч з яким зустрічаємось, чи підемо у сквер. До кавʼярні - 15 метрів і дві сходинки, до скверу - 15 метрів і два бордюри. Вирішуємо залишитися у кавʼярні. Хлопець прямує першим. 

Кілька кроків рівним тротуаром. Прості деревʼяні сходи, невисокі, рівні. 

Одна. 

Друга. 

Сашко проходить до залу, ми сідаємо за столик, і тільки зараз він трошки, ледь-ледь, видихає. Не через нерви. А через те, що ці дві сходинки він змушений був не просто пройти, а подолати. 

Поручнів інколи дуже не вистачає. Я вже звик, абсолютно нормально пересуваюся. Але отак. Трошки довше тепер усе дається,  - Олександр ледь помітно всміхається. 

Сашко - правоохоронець. Зараз, у свої 24, він мав би бути криміналістом у відділі карного розшуку Мелітопольського управління Національної поліції. Хлопець згадує: це не було дитячою мрією, родинною справою чи чимось подібним. Просто романтизація кількох фільмів зрештою привела його до цієї професії.  І план поступово втілювався в життя. Він закінчив харківський виш за спеціалізацією “карний розшук”, а у 2021 році повернувся на практику та стажування додому, до Мелітополя. Перший поліцейський відділок, перші колеги в погонах, перші доручення та справи - він ставав тим самим “крутим дядьком, який ловить бандитів”. 

Але у російських військових виявились інші плани на майбутнє Сашка. 

Мелітополь окупували з перших же днів. А в окупації ти поліцейським не попрацюєш, у формі не походиш. Бо ці істоти ж бралися за всіх: правоохоронців, рятувальників, бійців АТО, родини всіх таких людей. Треба було бути максимально обережним. У нас багато хто навіть спалював форму, щоб не потрапити “на підвал”. Півтора місяці ми отак. Намагалися сидіти вдома, мовчати, максимально не світитися. Страшно було спочатку, чесно вам скажу. 

Страшно було і виїжджати з рідного міста. Те, про що Сашко встиг почути ще вдома - про десятки блокпостів, ретельні обшуки на них, допити, роздягання та пошук татуювань - усе виявилося правдою. Але молодику все ж вдалося потрапити до Запоріжжя. Та, втративши дім, Сашко не втратив планів на карʼєру. І в новому місті він повертається до правоохоронних органів. Пара місяців роботи зі зниклими безвісти, ще пара - в інших кабінетах, тоді - чергування на блокпостах. А у 2024 році хлопець розуміє, що робить недостатньо. Так Олександр Ніколаєв долучається до стрілецького батальйону Національної поліції України.  

Я хотів піти саме у якийсь бойовий підрозділ. Думав про “Лють”, але зʼявилася можливість долучитися до стрілецького батальйону, і я якось так… Не вагався навіть. Для мене ще важливо було, що територіально я б ніс службу саме тут, на Запорізькому напрямку. І скільки, десь чотири місяці, здається, у мене було навчання, підготовка, злагодження. 

А який профіль? Що саме опановували? 

120-й міномет 

Перші бойові завдання Олександр виконував уже не як криміналіст, а як боєць мінометного розрахунку у селищі Степове. Він згадує, як там, на фронті, все виявилося зовсім не так, як на навчаннях. Як було складно і незрозуміло, інколи страшно, але завжди - цікаво. І точно - важливо. Розповідає, як вдало виконували завдання, влучили по скупченнях російських військових, уражали їхню техніку. А тоді - трошки стишується, згадуючи день, коли отримав поранення. 

Розкажете?

Це було 13 березня 2025 року. Ми змінювалися на позиції. “Сіряк”, десь п’ята ранку. Приїхала машина, хлопці вивантажилися, ми - грузимось. Сідаємо вже в машину, я уже беруся за ручку дверей, щоб залізти.  І просто… Ніхто не чув нічого. І воно прилітає мені під ногу. 

Що це було? Дрон? 

Так, FPV. Звук, у мене все якось… Мене чи перевернуло, чи я не знаю навіть. Ще пам’ятаю спалах. Я розумів, що, напевно,  з ногами щось не так. А перше, що бачу, - у мене пальці просто бовтаються в рукавичці. Воно ну типу… Ну, як пояснити. Ну висить,  коротше 

А ноги? Ви не усвідомили, що саме сталося з ними? 

Ні. Я ж навіть подивитися не міг. Бо в мене наче паралізувало все тіло. Ліва рука тільки якось ще працювала, я щось там намагався накласти собі турнікет, а він не дістається, ну, коротше… 

А поруч був хтось? Чи ви сам залишилися там?

Загиблі були, на жаль. Дуже круті мужики. А дехто встиг у бліндаж спуститися. Бо там летіло ще і ще. І навколо все вибухало. 

Тобто ви там повністю самі? Після прямого влучання, у такому стані? 

Я дуже кричав, дуже сильно. Але за вибухами мене не було чутно. А я ж з тим турнікетом, якось його наклав, але не затягнув нормально. Я відчував, що просто стікаю кров’ю. Ну, я розумів вже все в той момент. 

Що ви маєте на увазі?... 

Що все, хана. От перша думка в перші секунди - ну, все. Довоювався. І я ж увесь цей час в свідомості, я все відчуваю. Часу минуло… я не знаю, ну, хвилин 30, напевно. Ну, це все, кінець. Я ще памʼятаю, що дрон побачив. Думаю: давай вже, швидше, добивай. І я вже все, прямо під тим дроном, останніми силами якось тягнуся, розстібаю свій шолом. 

І саме це рішення врешті врятувало Олександрові життя. Адже дрон був свій. І саме завдяки йому побратими побачили, що хлопець живий.  Його вдалося звідти витягнути. Першу екстрену допомогу йому надали у бліндажі, тоді - оперативна евакуація. Хлопець досі не знав, що з ним сталося. Але розумів: життя вдалося зберегти. Значить, за нього можна і треба боротися далі. Лише через тиждень хлопець дізнався, що втратив обидві ноги. На одній - низька ампутація зіі збереженим коліном,  на іншій - висока. На лівій руці у хлопця залишилося тільки два пальці, один з яких  майже не функціонує.

Від мінометника, який простився з життям, до хлопця, який пережив подвійну ампутацію нижніх кінцівок та опанував ходьбу на двох протезах, минуло півтора року. Сашко згадує, що стати на них зміг швидко. Але опанувати їх, навчитися ходити - було нелегко. 

На милицях я почав ходити вже за кілька тижнів. Але у мене не було сил і витривалості взагалі. Ти ж весь час у кріслі колісному. І плюс до того , перед протезуванням я півтора місяці взагалі пролежав. Оце складно було. А коли встаєш, на двох протезах, то оце саме фізичне відчуття, і відчуття висоти… Ну, воно дуже незвично все було. І ще ж проблема була, бо я майже не міг двома милицями користуватися. Права рука ж у мене майже не функціонувала тоді. А  як поставили електронне коліно  - ух. До цього  гідравліка була, кнопкою згинаєш і розгинаєш його. А автоматичне дуже примхливе. Там правильно треба перекат зробити, щоб воно спрацювало. Я перший час лаявся і плювався: у мене не виходило, воно не спрацьовувало. Я то спіткнувся, то ще щось. Але не падав, правда. Кілька разів тільки -  взимку, на слизькому. А так втримувався. 

Майже рік Олександр провів у лікарнях та реабілітаційних центрах. Хлопець згадує це як справді складний період. Але підтримка рідних, колег і командирів не давала йому опустити руки. А ще Сашка підтримувала одна маленька, але важлива особиста мета. 

Я дуже хотів вигуляти свого собаку. У мене француз, я дуже хотів додому, побачити його і вигуляти. Прямо сам: його - на повідок і піти. А він впертий у мене, може і потягнути. А я на двох протезах, ну куди? - хлопець всміхається 

Але ж вдалося, вигуляли?

Так, звісно. Не одразу, як повернувся, але вдалося.

Те, що раніше було автоматичним і про що взагалі не доводилося замислюватися, звичайні побутова речі - для Олександра відкрилися зовсім з іншого боку. А разом із цим - і все міське середовище: пішохідні зони, магазини й аптеки, ось такі кавʼярні, як та, у якій ми сидимо. І навіть його власна оселя. 

Це все - приміщення оці всі, вулиці, дім мій. Це все вже не лікарня, де все ж таки адаптовано під тебе і твої потреби якось. А квартира виявилася тепер не розрахованою на моє перебування там.  Коридор вузький, у кріслі колісному ти там не проїдеш. Ванна, вбиральня - так само. А на протезах ти ж не постійно ходиш. Бо це дуже важко. Це спекотно, це незручно. І доводилося постійно якось викручуватися, десь щось вигадувати, мудрити, конструювати, якось там пересідати. А потім ти виходиш на вулицю. А тут - взагалі незрозуміло. Десь наче і нормально, і нічого такого. А десь - ну… Найскладніше для мене - нерівні поверхні та відсутність поручнів, перил. Сходинки ті ж самі. Якби вони були всі нормального, правильного розміру, а тут же - хто як зробив, так і все, а люди хай уже як хочуть, виходить. Я зараз прямо змушений обирати, знаєте. Заклади, наприклад, ті ж самі. Якщо там є перила - все, окей, оце плюсик, сюди ходимо. Якщо нема - то, ну… Вимушено вже обираєш, так скажімо. 

Але Сашко запевняє: зараз він уже повністю повернувся до свого звичного життя. Деякі речі перестали бути зовсім простими, деякі - стали забирати трошки більше часу. Але хлопцю вдалося ні від чого не відмовлятися. Навіть від керування автомобілем. Хоча і його досвідченому водію довелося опановувати заново. 

Так, мені хотілося б ходити швидше, хотілося б бігати. Хотілося б просто встати з ліжка і робити свої справи. Ну, очевидно, що навіть це тепер мені складніше. І по місту, так, хотілося б краще. Хотілося б, щоб воно більш доступним було для мене. Але щоб я прямо, там, знаєте, щось втратив - ну, немає такого. І навпаки, я скажу, напевно, що я здобув. У мене нові хобі зʼявилися, я загалом більше часу собі приділяю, якомусь своєму розвитку. Зараз я впевнено можу сказати: будь-яка ампутація - це не кінець життя. З усім можна впоратися. 

І Олександр це зробив. Хлопець поділився, що відновити йому залишилося лише фізичну форму - знову “підтягнутися”, наростити мʼязи. І - повернутися до роботи. Не на службу, але - у поліцію. Де він знову зможе робити щось справді корисне і допомагати людям. 

Анастасія Лоцман

Олександр Ніколаєв історія поліцейського Лють поранення протез відновлення