У великій залі Запорізького обласного музею імені Якова Новицького серед фотографій, документів та історій людей висить портрет Тараса Шевченка. На перший погляд чи не найбільш звичний образ української культури. Але цей портрет привезли з Оріхова. Він висів у місцевому будинку культури, зруйнованому російськими обстрілами, і вцілів серед руїн. У 2024 році його виніс звідти керівник місцевої поліції Євген Шепель.
Цей експонат завершує мандрівку виставкою «Війна як фабрика націєтворення: 1918 / 1944 / 2025», яка відкрилася 20 серпня у Запоріжжі. Її автори пропонують пройти понад сто років історії Олександрівська-Запоріжжя і подивитися на три великі війни через людей, які жили тут, робили власний вибір, воювали, зберігали культуру, фіксували події або допомагали іншим.
П’ять етапів однієї «фабрики»
Посеред круглої музейної зали стоїть велика темна конструкція, схожа водночас на заводський механізм і лабіринт. Відвідувача проводять не просто хронологією від 1918-го до 2025 року, а п’ятьма етапами умовної «фабрики» національної трансформації.
Спочатку «Конвеєр», де різні людські історії та історичні процеси складаються в довгу лінію формування ідентичності. Далі «Руйнація», нульова точка з репресіями, війнами, втратами та спробами знищити українське. Після неї - «Відродження», а потім «Консолідація», де окремі досвіди поступово складаються у відчуття спільності. Останній етап - «Всередині». Тут відвідувач уже залишається не з черговою біографією, а з питаннями до самого себе.
Один з авторів проєкту Михайло Мордовськой розказує, що при підготовці вирішили показати війну не тільки як трагедію, а й дослідити зміни, які вона запускає всередині суспільства.
Саме тому тут поруч опинилися 1918-й, 1944-й та 2025-й. Історики зазначають, що у різні часи війни ставили перед людьми схожі питання: за що вони готові боротися, з якою землею себе пов'язують і ким зрештою себе вважають. Війна загострює пошук власного коріння та історії родини.
Водночас автори проєкту поставили перед собою ще одне складне питання: чи можна перетворювати на музейну експозицію те, що для самих відвідувачів ще не стало історією. Російсько-українська війна триває, а її герої стоять у цій самій залі поруч зі своїми фотографіями.
Перший історичний етап автори починають із розпаду імперій та Української революції. Тут поруч Гаврило Гордієнко, Кость Гуслистий і Нестор Махно, історії Олександрівської «Просвіти», перші українські гривні та фотографія освячення хреста на Хортиці за участі січових стрільців і війська УНР. Організатори наголошують: це відбувалося ще навесні 1918 року до Акта Злуки. Згодом сама назва Олександрівська змінилася на Запоріжжя: мешканці краю дедалі більше пов'язували себе із запорозькою та українською традицією.
Наступний блок веде через радянські репресії та Другу світову. Тут можно побачити історії історика підпільниці Майї Самсики, сотник УПА Мирослава Симчича та Миколи Киценка, який уже в радянські часи повертав Хортиці значення одного із символів української історії.
Та найдивніше відчуття виникає біля третього етапу. Людей із фотографій тут уже не обов'язково шукати в архівах - двоє з них прийшли на відкриття виставки.
Люди зі стендів, яких ще можна зустріти поруч
Біля сучасної частини експозиції дистанція між музейною історією та сьогоденням раптом зникає. Двоє людей, чиї великі портрети надруковані на стендах, цього дня стоять у тій самій залі. Кримчанка Ірина Півень взагалі не знала, що побачить себе на стенді. На захід її запросили як звичайну учасницю проєкту. Раніше дослідники записали з нею понад двогодинне інтерв'ю про родину, історія якої пройшла через Першу світову, Голодомор, Другу світову і нинішню війну.
Для самої Ірини збройна агресія РФ почалася у 2014 році з окупації рідного Криму. Після повномасштабного вторгнення вона допомагала організовувати у Запоріжжі центр для переселенців із Бердянського району. А однією з найбільших втрат своєї родини називає фотографії, які залишилися на окупованих територіях. Навіть ті світлини, які люди намагалися передати, доводилося перебирати, адже фото у вишиванці чи з патріотичного заходу могло поставити людину під загрозу.
Поруч можна побачити постать фотокореспондента “Укрінформа” у Запоріжжі Дмитра Смольєнко. Його світлини війни вже сьогодні стають документами епохи, за якими її колись вивчатимуть історики. Але на виставці Смольєнко опинився не лише як людина за камерою. Він сам говорить про зміни, які відбулися з ним за ці роки:
Неподалік від його портрета - стенд з постаттю В’ячеслава Зайцева - захисника, легендарного “кіборга”, історика та співробітника «Хортиці», депутата Запорізької міськради. У 2014 році він пішов добровольцем на фронт, воював у Донецькому аеропорту, а після початку повномасштабного вторгнення знову став до лав ЗСУ. 5 жовтня 2022 року Зайцев загинув, захищаючи Україну..
Автор виставки Сергій Білівненко звертає увагу на ще одну деталь його біографії: Зайцев не приховував свого російського етнічного походження, однак свідомо обрав українську національну ідентичність. Працюючи на Хортиці, він розвивав проєкти, пов'язані з козацькою історією, а на війні взяв позивний «Хортиця».
Смольєнко, який знав його особисто, біля цього стенда зізнається, що досі не розуміє, чому автори виставки поставили його самого поруч із Зайцевим.
Після всіх етапів відвідувач заходить усередину чорної конструкції. Там уже немає чергової історичної постаті, яка дасть готову відповідь. На екрані з'являються питання про власну ідентичність, пам'ять і місце людини в цих процесах.