Окупація поступово перетворюється на хитре створіння, яке намагається тебе переконати, що все добре.
Про важкий виїзд з окупації, фільтрацію, перший український прапор та нове життя – в матеріалі 061.
З початку повномасштабного вторгнення росіянам вдалось захопити понад 70% території Запорізької області. За офіційними даними Запорізької міської ради, станом на кінець квітня 2026 року у Запоріжжі перебували більше 160 тисяч ВПО. Посадовці іноді дозволяють собі називати їх “новими запоріжцями”, але людей, які були вимушені залишити свій дім і оселитись в інших містах, це приносить роздратування.
“Мене дратує, коли кажуть, що ми запоріжці. Регіна Харченко любить говорити “наші нові запоріжці”. Вибачте, але хто вам дав право мене вважати запоріжанкою? Я хочу повернутись додому. Я тимчасово тут живу. Я – ВПО – тимчасово внутрішньо переміщена особа. Якщо через російські обстріли буде пошкоджено будинок мешканця Запоріжжя, то йому дадуть 10 тисяч гривень одразу і потім даватимуть кожен місяць, але чому ж я жила на виплату у 2000 гривень, якщо ми «нові запоріжці”? Давайте створювати рівні умови. Так, сьогодні я і ще багато тисяч інших людей маємо статус ВПО, але в першу чергу ми мелітопольці, пологівці, бердянці, енергодарці і так далі. Важливо триматися за своє коріння, бо воно дає шанс, що ти колись повернешся до себе додому”.
Це позиція студентки Єви (з огляду на те, що в окупації залишаються її рідні, імʼя героїні змінено), яка будучи ще неповнолітньою виїхала з окупованого прибережного міста. Вона прожила в окупації тривалий час і бачила на власні очі, як російська пропаганда зомбує людей.
НЕОЧІКУВАНА ФІЛЬТРАЦІЯ
Сьогодні Єва навчається та живе у Запоріжжі. Дівчина розповідає, що шлях до виїзду був довгим і вимагав величезних зусиль, аби переконати рідних відпустити її.
“Рідні не хотіли виїжджати з самого початку. Вони були налаштовані чекати на деокупацію, а згодом почали просто побутово пристосовуватися. Я майже щодня говорила, що треба виїжджати. Сама зробити цього довго не могла, бо була неповнолітньою. Намагалась знайти людей, які прямують на підконтрольну територію, щоб приєднатися, але мало хто готовий брати на себе відповідальність за чужу дитину. Виїзд з окупації сам по собі ризикований, ніхто не знає, які питання ставитимуть на блокпостах чи під час перевірок. Коли з'явилася чітка мета навчатися далі – це стало головним аргументом. Знайшли перевізника, і все спланувалося буквально за кілька днів”, – починає розмову дівчина.
Маршрут пролягав через кілька країн Європи. Дорога, яка раніше займала кілька годин, перетворилася на тривалу виснажливу подорож. Співрозмовниця каже, що маршрут, який раніше займав кілька годин, їй довелось об’їхати величезним колом. За це коло перевізник взяв 500 доларів.
“Я боялась, що мене без батьків не випустять на пункті фільтрації чи блокпосту. Водій сказав, якщо не пропустять, то знімемо мені номер в якомусь готелі і там буду чекати, поки він зробить коло і забере додому. Але фільтрація з нами сталася раптово”, - розповідає дівчина.
Так вийшло, що перевізник не знав, в якому саме населеному пункті будуть проходити фільтрацію. Коли їх зупинили для перевірки документів на черговому пості, то всі просто віддали паспорти і думали, що от-от і поїдуть далі. Потім, кожного пасажира автобуса почали запрошувати на “розмову” із співробітником фсб.
“Нам видали анкети, де треба було вказати все про себе: номери телефонів, технічні дані гаджетів, адреси, відомості про близьких. Були й провокативні питання щодо ставлення до окупаційної влади та дій РФ. Варіанти відповідей – негативно, позитивно чи нейтрально. Але "нейтрально" писати не варто було, бо це викликало б купу підозр. Відповіді мали бути такими, аби тебе просто випустили. Камери спостереження стояли буквально в кожному куточку. На території цього фільтраційного пункту були люди, які не пройшли “співбесіду” і їх не пропускали так, але і назад вони виїхати не могли. Вони там чекали по кілька тижнів. Я була остання, хто заходив в кімнату на розмову. У мене одразу забрали телефон, під’єднали до якихось своїх програм і почали перевіряти На той момент я себе вже добряче накрутила. Чесно скажу, що таких нервів ніколи в житті не переживала. Я без зв'язку і мої рідні не знають, де я. Я знала, що мені обов’язково треба пройти цю співбесіду. У моєму телефоні були тільки "чисті" листування. Намагалися тиснути емоційно, але співбесіду я зрештою пройшла”, – пригадує Єва.
Після фільтрації була перша зупинка, де пасажири нарешті змогли видихнути від пережитого напруження.
“На кордоні нам видали необхідні документи для подальшого проїзду. Весь час у дорозі я подумки готувалася до можливих повторних перевірок. Рідним писала лише короткі повідомлення, що все добре. І ось за кілька днів ми дісталися межі з ЄС, де я вперше за довгий час побачила український прапор. Мені аж дихати стало легше. Тільки тоді я по-справжньому видихнула”, – ділиться дівчина.
ВІДЧУТТЯ ДОМУ ТА СУШЕНІ БИЧКИ
У Запоріжжі на Єву чекали знайомі, які виїхали з окупації раніше. Вони підтримували зв'язок із дівчиною весь час її перебування в захопленому місті.
“Спочатку я жила у них, а потім переїхала в гуртожиток. Ці люди дуже допомогли мені на перших порах – з побутом, облаштуванням кімнати, документами”, – каже дівчина.
Будучи неповнолітньою дівчина наважилась прийняти доросле рішення - самостійно виїхати з окупованого міста, але, як вона сама говорить, проблема була не в тому, щоби прийняти доросле рішення, а в тому, що це доросле рішення нікому не цікаве, бо ти дитина.
“Будучи в окупації два роки, я чітко знала, що мені треба виїжджати. Важко було змусити всіх повірити, що я можу нести за себе відповідальність, що мене можна саму відпустити. Рішення, на яке я чекала два роки, було прийнято за три дні. Якийсь підлітковий максималізм зіграв головну роль в цьому, але він переріс в принципи. Мені було принципово важливо виїхати і я уперлась в це”, - пояснює.
“Опиши якими були ті 1,5 роки окупації”, - прошу Єву.
“Постійний страх. Ти ховаєшся постійно, адже до дітей там особлива увага. Діти важливі в сенсі пропаганди. Їх записують в “Юн армії”, змушують ходити до російських шкіл. Якщо ж ні, то до батьків виникають питання і їм загрожує позбавлення батьківських прав, величезні штрафи. Мої батьки хотіли, щоб я пішла до школи, але я уперлась і продовжила займатись онлайн в нашій - українській. Для мене життя в окупації - це боротьба за освіту. Якщо ж ми говоримо про місто, то там на кожному кроці були російські прапори, багато військових на вулицях, які в будь-який момент можуть підійти і перевірити телефон чи документи. Тому всі люди постійно чистять свої телефони. На вулицях, де раніше було завжди людяно - тихо і страшно, порожні пляжі. Був період, коли проблеми з їжею, бо наші продукти вже не пропускали, а росіяни свої ще не везли. Але поступово окупація перетворюється на таке хитре створіння, яке тебе намагається переконати, що все добре. Мовляв, у нас платіжки стали меншими ніж були при українській владі, ми борги вам пробачимо, різноманіття харчів, ви тільки гляньте. І на моїх батьків це вплинуло теж”.
“Вони не змогли зробити як ти, бо слабші?”
“Так. Мама так і сказала потім. Сказала, що не може як я – не може покинути все”.
“А все - це що?”.
“Побут, робота, рідні. Типу, у Запоріжжі стріляють, а у нас тут тихо, у нас тут своє житло, а у іншому місті його не буде, у нас тут є робота, а там шукати треба. Я це бачу, як такий картонний світ, в якому все умовно добре. І, як вони кажуть, росія назавжди - це на кожному стовпі написано. А те, що люди не можуть вільно переміщатися, не можуть виїхати, нікуди ж не зникла і каральна система, коли людей на підвали забирають. Просто раніше було показово, а зараз - тихо”.
“Ти розумієш, що батьків можешь не побачити більше?”.
“Так, але я не хочу про це думати”.
“Якби не війна, то ти все одно б поступила до університету не у своєму місті?”.
“Так. Я завжди хотіла далі рухатись, але я хотіла б мати можливість повертатись додому. Щоби було ось це відчуття поїхати додому. Мені дуже хочеться мати можливість поїхати додому і привезти від мами, умовно пиріжки, як це робить більшість студентів. Але натомість я думаю про те, що маму не бачила стільки років”.
“Якби поїхала до мами, то щоб хотіла привезти від неї?”
“Сушені бички. Я ніде не знайду таку рибу, як наші азовські бички. Вони солодкі, їх просто зі шкіркою можна їсти. Вони смачні, хоч якби їх не приготували”.
“Зіпсувати азовський бичок не можливо?”, - жартома кажу.
“Це точно. Зіпсувати азовський бичок не можливо. Амінь”, - відповідає посміхаючись Єва.
ЗАЗЕМЛЕННЯ ТА ВІДКЛАДЕНЕ ЖИТТЯ
Єва зізнається, що підліткам з одного боку важко виїхати (якщо немає батьків), а з іншого - простіше. На її думку, дорослі люди важче переживають переїзд.
“Бабусі і дідусі, які зараз живуть в нашому гуртожитку не мають стільки енергії, як у молоді, не мають власне і самої молодості. Вони можуть мати якісь заощадження і навіть амбіції, але мені простіше зірватися і поїхати будь-куди і там розпочати нове життя. Люди заземляються, бо думають, що скоро вони повернуться додому. Вони живуть в гуртожитках, у тимчасовому житлі і не рухаються далі, бо у них дома є все, що їм треба. Вони ж все життя працювали, щоб було. Це відкладене життя. У мене життя попереду, але мені хочеться знати, що є місце, куди я можу завжди приїхати і мене там чекають. Я не хочу навіть думати про те, що Запоріжжя можуть окупувати. Я хочу тут жити і буду це робити стільки, скільки зможу”, - каже співрозмовниця.
На завершення розмови Єва додає, що завжди намагається підтримувати інших ВПО. Наприклад, якщо шукає майстра манікюру, то віддає перевагу ВПО. Вона каже, що держава має краще підтримувати тих, хто втратив все, але не залишився в окупації, а не відміняти чи скорочувати виплати.
Коли їй важко, дівчина завжди згадує рідне місто і намагається знайти затишне місце десь поблизу води.
“Я йду на берег, до води. В такі моменти мені здається, що я навіть відчуваю запах моря… нашого… Азовського. Я з курортного прибережного міста і без води не можу жити”, - говорить дівчина.
Цей матеріал підготовлено в межах проєкту «Посилення місцевих медіа для демократичної стійкості та публічного діалогу в Україні», який реалізується та фінансується Фондом Ірондель (Швейцарія). Погляди, висловлені в матеріалі, належать виключно авторам і не обов’язково відображають позицію Фонду Ірондель.