Олександр Бондаренко родом із невеличкого мальовничого села Долинка, що у Пологівському районі. У свої 14 хлопець зустрів війну, а у 16 - втратив через неї дім і кінцівку. Але не запал і активність своєї юності. Історію про те, що він та його родина пережили і як він повернув собі своє життя на всі 100% після травматичної ампутації, ми хочемо розказати й вам.
Родина Бондаренків прожила у селі Долинка не один десяток років. Саме тут в Олени та Сергія народилася перша донька, згодом - друга, а ще за кілька років на світ з’явився син Олександр. Дружні і завзяті, вони разом робили все: працювали, відпочивали, святкували, виховували й підтримували одне одного. І навіть коли дівчата вже виросли, створили свої родини і покинули батьківське обійстя, вони все одно залишалися поруч. А їхній дім у Долинці, де Сашко лишився з батьками, став тим самим місцем найтепліших і найважливіших зустрічей. Особливої цінності він набув в умовах повномасштабного вторгнення, коли Долинка стала прифронтовою.
Але 31 травня 2025 року військові РФ забрали у родини Бондаренко усе це.
Тієї доби військові РФ працювали “не за графіком”. Атака почалася вночі. На початку першої години російський КАБ поцілив у будинок родини. Олександр досі чітко памʼятає, як це сталося.
Батьки Олександра вибралися з розбитої оселі самотужки. Їм вдалося буквально вилізти по руїнах, на які перетворився їхній дім. Олександра вже витягував Сергій, батько. Хлопцю надали бодай якусь допомогу на місці, а потім швидко відвезли до місцевої лікарні. Звідти - ще до однієї. І коли вже стабілізували його стан, після травматичної ампутації правої ноги доправили до Запоріжжя.
Активний і бадьорий, з самого дитинства шалено закоханий в автомобілі, щойно закінчив школу і саме тепер мав розпочати новий неймовірний етап життя. Той, під час якого він мав зробити перші кроки до своєї мрії - відкриття власної справи з ремонту та обслуговування автівок. Комусь може здатися, що тієї страшної ночі він втратив усе. Але не йому самому.
І так і сталося. Вже у Запоріжжі Олександр почав процес лікування та реабілітації, а разом із ними - і підготовку до протезування. Хлопець переніс декілька операцій впродовж всього трьох тижнів, і нарешті потрапив до протезного центру. “Механічну ногу” Сашко отримав за державною програмою, безоплатно. Фахівці виготовили пристрій, встановили його і допомогли повністю опанувати. І вже за місяць підліток зробив на ньому свої перші впевнені кроки.
Та хоч як би легко і швидко хлопцю не далося повернення до активного життя, проблеми і складнощі все ж виникли. Вони проявились в тому середовищі, де Олександр почав жити вже на протезі.
Я ніколи навіть не замислювався над цим. Ну, бо вік такий був… Навряд чи хтось у 15-16 років сильно думає про те, як людям з інвалідністю функціонувати у місті, прересуватися ним, працювати, відпочивати. Просто жити. Але коли я у свої 16 став тією самою людиною з інвалідністю, то почав дивитися на все це інакше. У мене ампутація нижче коліна, і мій протез практично повністю замінив власну кінцівку. Не на 100%, але все ж. Я вільно пересуваюся будь-якою місцевістю, будь-якими поверхнями. Але я побачив й інші ситуації. Коли ампутації вищі, коли подвійні, коли люди пересуваються на кріслах колісних. І їм усе це, оце базове і просте, дається набагато важче. Бо немає облаштованих і зручних заїздів до тих самих місць відпочинку - у парках, скверах. Немає поручнів у багатьох місцях. Мені зараз це не те щоб гостро потрібно. Але для інших дуже хотілося б, щоб усе ж простір облаштували для людей з інвалідністю, - ділиться думками Сашко.
І попри все, за понад рік на протезі, хлопець зміг призвичаїтись і до нього, і до умов, у яких він на ньому живе. А разом із цим - повністю повернутись до звичного ритму життя. Залишалася лише одна річ, про яку Олександр давно мріяв. І, не без остраху, він здійснив і цю мрію.
Я кажу, що ніяких переймань щодо протезу не було, але одне все ж не давало мені спокою. Я дуже-дуже хотів сісти за кермо. Хотів мати авто, водити. І я дійсно переймався, чи зможу це робити з протезом? Я вмів водити змалечку. У селі, з батьком, усього навчився. А як це робити не своєю ногою, я не уявляв. Але чи зупинило це мене? Та, звісно, ні. І коли я все ж сів за кермо, памʼятаю, що був шокований. Я відчував педалі. Розумію, що ноги немає, а все одно відчуваю. І ці відчуття неможливо передати, - розповів Олександр.
Зараз Олександру - 18. Він здійснив свою мрію - має власне авто, насолоджується поїздками на ньому. І почав робити перші кроки до наступної, більшої мрії - відкрити власну справу з ремонту та обслуговування автомобілів.