"Я знайшов себе. Навіть з протезом": як ветеран повернувся до цивільного життя після ампутації

2 місяці я був “на гражданкє”, як говорять, а тоді підписав контракт. Я не знаю, чому. Просто так відчув. Що все, я більше не можу залишатися у мирному житті. Тут все не так. Люди не такі, картинка зовнішня не така, воно все стало мені… Ну, як чуже, розумієте? Мене тягнуло назад. І я ж, оце, після 2 місяців відпочинку, знову підписав контракт. Короткострокові брав тоді. І отак по одному з таких контрактів я потрапив у 2017 році до 93-ї механізованої бригади. Дуже мені сподобалось тут, і я вже далі контракти свої підписував тільки з ними. 

Я був механіком-водієм. Працював на МТ-ЛБ, і першим напрямком нашим була Сумщина. Працювали здебільшого з артилерією нашою, і стояли ж з ними. Тому коли летіло по ним, то, звісно ж, і по нам. Один раз, памʼятаю, російський літак вдарив по нашій техніці. Не знаю, як, але моя машина вижила. Я тоді ще подумав, що це все, більше так не пощастить. 

Коли ставили машину, мабуть, не подумав ще, або… Не знаю. У зеленку заїжджали, Кажу: “Головне, щоб не було мін”. І - одразу вибух. Ну воно шок, гучно, ну, заглушило. Я якось… Швидко, доволі, зрозумів, що сталося. І що треба ж вилазити з машини моєї. А там люк же. І я зазвичай правою ногою відштовхувався, руками-ліктями підтягував себе і так і вилазив. А тут я намагаюся все як завжди робити, правою ногою ж раз - і ні до чого не дістаю, не відчуваю нічого під нею. Сам собі і подумав, що, ну, напевно, немає ноги.  І голову опускаю, дивлюся - точно немає. 

Я тоді не накручувався. От чесно. Ну, або сенс? Ну, вже сталося, як сталося. Я живий залишився - і то найголовніше, а нога… Ну, протези ж є. Я розумів це. І швидко доволі протезувався. Але прям от ходити вже я довго не міг почати. Страшно просто було. Я памʼятаю, як по палаті перші кроки зробив. То щастя було, звісно. Але важко це оцінювати і усвідомлювати було. Бо мозок тільки-но звикся з думкою, що ноги немає, а вже якось я ходжу. Таке воно було, дивне відчуття. Бо і ходив “якось”. З милицями ж все спочатку. І мені лікарі ще постійно казали, що, мовляв, не спіши прощатися з ними, ходи довше, вчися. Бо багато хлопців перші кроки на протезах роблять, і все, і милиці їм типу не потрібні. А баланс не випрацювався ще, не адаптувалося тіло. І врешті в них затягується по часу цей весь процес, бо на цьому етапі - занадто поквапились. 

Це була зима, і було слизько. І я реально боявся. Як протез поведе себе, а якщо оступлюсь, а якщо не так і не туди ступлю і послизнусь. Реально страшно. Але нічого, потрошку-потрошку, а почав виходити. В магазини ходив, гуляти виходив. Пішло діло, нормально було. Ну, і з часом же ш звикаєш до всього. Хоча сходи мені і досі важкенько даються, зізнаюсь. Ну і від погоди я залежу дуже. Спека коли сильна, нога спітніє, трошки повітря заходить, натер, воно вже все. Тому довгі прогулянки в мене, ну… Як “відпали” трошки. Потрібно перепочивати, потрібно провітрювати це все діло регулярно. 

Я думав, що робити, де і як працювати. І якось прийшов до думки, що буду таксувати. Водити я вмію і люблю, робота не дуже складна. І що головне мені було у моєму стані, з ногою ж моєю, це абсолютно вільний графік. Коли треба мені - не виходжу просто, і все. І сам обираю ж собі і час, і навантаження. Ну, далекі-близькі маршрути. Все сам контролюю. 

Взяв замовлення, був хлопець, їдемо. Це тепло було, я в шортах. А люди ж не одразу звертають увагу, в чому ти там за кермом, і що там в тебе з ногами.  Це ледь не перше взагалі замовлення моє було. Я нервував так, ви що. І навігатор цей, і протез. Як доїхали, питаю у хлопця, мовляв, як вам поїздка, чи все добре було. Ну бо він перший же ш в мене. І показую йому, що я он, на “залізній нозі”. Так хлопець так подивився, прям тепло, і каже: “Ну, уважуха. Оце ти, каже, молодець”. Дуже підбадьорило мене це. Але люди ж різні бувають, самі розумієте. Хтось отак, підтримає, хтось і не помітить навіть того протезу, а хтось і витріщатися може. Воно трошки інколи буває неприємно. 

Мені прикро, що я не встиг помститися окупантам за ногу. Але нічого, побратими, думаю, з цим впоралися. А мені - своє жити. Тим паче, що хоч і на протезі, а я чудово можу це робити.