“У мене є образа на росіян за Оріхів”: історія бійця на позивний “Преса”

«Кожен чоловік в глибині душі розуміє, що має піти служити. І насправді дуже важко знаходити постійні виправдання, а чому ти досі цього не зробив. Постійні пошуки цих причин та виправдовувань тебе врешті загонять у кут». Так говорить запорізький журналіст, а нині боєць 92 окремої штурмової бригади імені Івана Сірка Ігор Гурʼєв.

Він пішов до військкомату 2 квітня 2024 року. Саме у цей день в Україні було на законодавчому рівні знижено мобілізаційний вік призовників з 27 до 25 років. На той момент Ігорю було 25.

«Я ніколи не хотів бути у війську. У мене було зовсім інше життя і власну родину я якраз починав будувати, але інакше просто не можна було. Я спостерігав, як суспільство поступово віддаляється від тих, хто пішов на фронт у перші дні. Про них все менше говорили, менше проблем і потреб допомагали закривати. А я відчував якусь солідарність з ними. Вдома моє рішення не одразу з розумінням сприйняли, скажу чесно. Всі мене намагались відмовити і я сприймав це, як неповагу до себе, до мого рішення. Хоча насправді я розумів і розумію, що рідні просто за мене переживали. Потім вони все ж мене зрозуміли», - розповідає про важке рішення, яке змінило його життя, Ігор.

«Нора» і ворог на відстані близько кілометра

Насправді з ним ми знайомі давно, є колегами і часто бували на спільних зйомках. Але саме через це і писати матеріал було важче. Морально.

Ігор родом з прифронтового Оріхова, працював журналістом на запорізькому сайті. На фронті ж його знають, як бійця на позивний «Преса».

З ним ми говоримо ввечері, між його виїздами. Він розповідає, що тоді, у 20224-му, потрапив до навчального центру та паралельно відіслав своє резюме в різні бригади. Каже, що шукав підрозділ, до якого хотів би долучитись. Аж раптом дізнався, що його заброньовано. Виявилось, що «око» на журналіста накинула 92 ОШБр.

«Я про неї багато гарного чув. Знав, що багато хто хотів туди потрапити. Там гарне людське відношення командирів до бійців. Бригада існує майже 26 років. Я потрапив у штурмову роту, одразу командиром відділення», - розповідає.

У війську Ігор вже два роки. За цей час встиг побувати і у піхоті. Коли бригада виконувала завдання на Харківщині, він разом з побратимами мав бойовий вихід на піхотні позиції.

Прошу Ігоря розповісти про нього. Каже, що запамʼятав той день на все життя.

«Це було ближче до кордону з росією. Вихід був для мене складний і морально, і фізично», - розповідає.

Під час розмови Ігор не намагається приховати емоцій, які тоді пережив. Пояснює, що про вихід на позиції їх попередили заздалегідь, провели інструктаж, показали дорогу на картах. Виїзд був о 5-ій ранку.

«Це був кінець осень-початок зими. Ми їхали на «пікапі» в село Липці на Харківщині. Воно було тоді геть розбите. Пам’ятаю, що був туман і «пташок» особливо не було - ні fpv, ні розвідувальних, ні корегувальників, які б могли, наприклад, ворожий міномет скорегувати. Дрони літали, але дуже мало. Нас висадили на певній точці і ми далі йшли пішки - десь 10-12 км, з повними рюкзаками, зброєю, амуніцією. Це був найважчий захід і вихід. У нас було кілька точок відпочинку. І от нам лишається зробити останній ривок - пройти повз два поля. На крайній точці ми були рано вранці, передаємо командиру по рації, що туман сильний і ми можемо не чекати ночі, а пройти ці поля і дістатися до наших позицій. Командир «плюсує», ми йдемо і десь на середині першого поля помічаємо, що туману вже немає і ми… на відкритій місцевості. Бачимо, що десь щось горить, бачимо побиті хати. Та місцевість мені нагадувала рідний Оріхів. Там так само все було розбито. До позицій ми йшли вже з останніх сил. Замінили хлопців, які виходили. Тих хлопців я бачив раніше, але тоді вони були схудлі, брудні, вони не просто виходили з позицій а й виносили тіло загиблого побратима», - згадує.

Він каже, що на той момент головним завданням було дійти до позицій, змінити побратимів, утримати позиції, на випадок штурму - мали вступити в бій. Говорячи військовою мовою, це була передня лінія фронту.

Позиція нагадувала «нору», де не можна було навіть стати на повний зріст. До ворога звідти було менше одного кілометра. Ворог позицію не бачив, тому бив наосліп, застосовуючи міномети та дрони.

«Нам пощастило, нас не штурмували. Плюс - добре працювала розвідка і ми завжди знали, чи є якась реальна загроза”, - розповідає він.

На цих позиціях вони мали пробути 10 днів, але в реальності вийшло - 17. Ігор каже, що зараз ці цифри взагалі ні про що, бо хлопці місяцями не можуть вийти. Тож, вважає, що їм тоді дійсно пощастило.

Обмеження в русі, неможливість виходити “з-під землі” тоді оптимізму не додавало. Бійці намагались не думати про погане намагався, налаштовували себе, що скоро вийдуть звідти. Втім, саме вихід і став найскладнішим моментом.

“У мене була сильна задишка. Ми виходили вночі, я пройшов 50 метрів від окопа, у мене запаморочилась голова і я впав посеред поля. Було дуже важко фізично, нам треба було йти вгору. Ми не пили води кілька днів. Я сказав командиру про своє погане самопочуття, він відповів, що обов’язково щось придумає. Один з побратимів мене тягнув. Я так переживав,що вони можуть загинути, що сказав аби мене лишили. Побратим трошки дав мені ляпаса тоді, щоби дурні ці думки з моєї голови пішли (сміється, згадуючи). Я ледь не повз. Ми важко виходили через “откритку” (відкриту територію, - ред.). Коли ми вийшли, то ще близько години, я не міг стабілізувати дихання. Що тоді сталося - не знаю. Ми залишили позицію по наказу, а отже своє завдання тоді виконали”, - розповідає Ігор.

Зараз він може сказати, що умаідомлює, через що доводиться пройти його побратимам, він прекрасно розуміє, з якими труднощами вони стикаються. Каже, що не соромно в очі іншим дивитись. Саме тоді він зрозумів і те, що хотів би фотографувати побратимів, записувати їхні історії, бо це ж і є історія.

“Зараз я займаю посаду штаб-сержанта 3 категорії секції соціального супроводу, у вільний час допомагаю вести сторінки нашого підрозділу в соцмережах, займаюсь організаційними питаннями”, - говорить.

Важливі люди

Після виходу з позицій, приблизно через місяць-півтора Ігор одружився зі своєю дівчиною Анастасією. Зізнається, що пропозицію зробив, коли був у навчальному центрі.

“Якщо бути до кінця відвертим, то одруження для мене завжди було чимось формальним. Коли мобілізувався, то вирішив, що ми маємо одружитись. Думав, нехай дружині буде легше від того розуміння, що я ніби як “приватизований” нею. Та зараз я розумію, що насправді це важливо не лише для неї, а й для мене. Я бачу, що людина готова пройти разом зі мною все, розумію на 100% - це моя людина. Те, що зараз ми не маємо можливості бачитися часто, іноді й поговорити не завжди виходить - це важко. Фактично молодість і моя, і дружини проходить. Два роки вже пролетіли, але я про своє рішення долучитись до війська не пожалкував. Воно мені дуже важко далось, я боявся, мені було страшно. Не буду і не хочу цього приховувати. У мене був моральний конфлікт: з одного боку - я відчував, що мені треба мобілізуватись, а з іншого - страшно. Був на нервах і навіть схуд десь 10-12 кг за місяць”, - пригадує.

Ми говоримо про його про його рідне місто - Оріхів. Ігор каже, що для нього Оріхів - це люди в першу чергу. Адже місто маленьке і всі один одного знали.

“Це той випадок, коли починаєш цінувати, після того, як втрачаєш. Коли почалась повномасштабна війна, я не міг уявити, що у Оріхова така жорстока доля буде, що він буде від фронту на одній відстані всі роки. Люди, з якими я товаришував, в школу ходив - всі від війни постраждали. Я відчував, що про це мало говорять і тому я вам вдячний колегам, які роблять матеріали з Оріхова, бо місто ж зникає. 24 на 7 там відбувається треш, масштаб злочину, який скоює росія, надвеликий”, - говорить Ігор.

Його будинок був цілий впродовж чотирьох років, але в березні 2026-го снаряд впав біля хати і стіни не витримали.

Чоловік згадує, як раніше виїжджав з колегами в місто, аби зняти репортаж.

“Коли ми їздили знімати, то ви дивились … ну школа, ну будинок, а для мене це школа, в яку я ходив, займався гандболом. Вулиці, по яким я кожен день ходив з друзями, річка, де був на рибалці. Ми бачили, що стає все гірше. Було боляче, але хотілося це все зафіксувати, щоби показати потім наступним поколінням, щоб вони знали, що росіяни з нашим містом зробили. Був період, коли я мріяв, щоби моя служба проходила десь поблизу Оріхова. У мене є образа на росіян за своє місто. За всі такі міста, яких, на жаль, дуже багато”, - зізнається.

Він намагається не зациклюватися на думках про те, що буде після війни, бо зараз не зрозуміло, а коли ж це “після” буде. Він не дозволяє собі аж занадто фантазувати про майбутнє, але точно знає, що хотів би повернутись в журналістику, бо любить цю професію і в іншій себе не уявляє. Як будь-яка нормальна людина, він мріє про нормальне сімейне життя, а не “швидкі” зустрічі. Та зараз він там, де має бути, бо час такий, а не тому що йому це подобається.