Свободный микрофон: Олесь Барлиг о журналистике и искусстве

В эту среду автором "Свободного микрофона" стал запорожский журналист, культурный деятель, поэт и актер Олесь Барлиг. 

Мистецтво і журналістика: між мухами та котлетами

«Яке мистецьке життя в місті, таке і його висвітлення» – схожі судження вже багацько років доводиться чути ледь не з кожної  запорізької праски. Й справді, що ми очікуємо від журналістських матеріалів на цю тему? Яким стандартам вони мають відповідати? Чи існують інструменти впливу на якість цих текстів? Це те, про що ми замислюємося час від часу, заходимо в цих міркуваннях до розпачливих та песимістичних діагнозів і відшукуємо у цій безвиході деяку розраду. Мовляв, «все одно не на часі». Бо, зрештою, яке мистецтво? У нас тут з Дніпра воду страшно пити, вночі кватирку не відкриєш – сморід від заводів у квартиру лізе, в місті високі показники онкологічних захворювань, а в області – ВІЛ-позитивних людей, та головне – досі триває війна. «Давайтє рєшим отето всьо, а вже потім візьмемось за ваших художників». І тут хоч лоба собі розбий із аргументами, що для постіндустріального суспільства, яке здає до музеїв свою важку промисловість як пережиток 20-го століття, важливо шукати альтернативні засоби прибутку та наповнення бюджету. А це, чи не в першу чергу, мережа послуг з розваг і дозвілля (й головне, звісно, внутрішній туризм – ще один «какой такой павлін-мавлін?» для Запоріжжя і запоріжців), де одну з головних ролей відіграють мистецькі івенти.

Так сталося, що, як телевізійний редактор, я – той, хто створює медійний продукт, а як культуртрегер, письменник і голова літературного клубу – той, чиї події стають медійним продуктом. Тому, гадаю, ці дві опції погляду на проблему дають мені можливість висловитися одразу від двох «цехів». Отже, починаю:

Лупайте сю сансару – пічєнькі вам у поміч!

Працівники різних інституцій (музеїв, галерей, концертних майданчиків, фестивалів etc) нерідко нарікають на низьку ерудицію журналістів та й загалом – банальне нерозуміння предмету висвітлення. Внаслідок цього виникають не лише фактологічні помилки, а часто й цілковита нісенітниця, за яку потім соромно самим представникам цих установ. Доходить до того, що деякі з них принципово відмовляються від будь-якого спілкування із журналістами.

Відкинемо загальну проблему – халатність та непрофесійність медівників, і поговоримо про інше. Відділи новин на провінційному ТБ – це нескінченний потік кадрів. Ледь не щороку хтось приходить новий і хтось іде. Приходять здебільшого одразу ж після студентської парти, маючи конспектні уявлення про журналістику. Йдуть, як правило, попрацювавши 3-4 роки, здобувши такі-сякі навички, щоб знайти кращу роботу, часто у іншому місті. Ці 3-4 роки – біганина в колесі подій із виробничою нормою від двох до трьох сюжетів на день. Зранку ти біжиш знімати бєзсмислєнноє і бєзпощадноє засідалово в мерії, в обід (так, саме в обід, перехопивши по дорозі гастритну булочку) висвітлюєш проблеми пожильців, у яких п’ять років не працює ліфт, а ввечері маєш ще зйомку виставки картин. У цій нескінченній подієвій сансарі починаєш сприймати будь-які теми, як загальне робоче тло (ледь втримався від фрейдистської описки «зло»). Чи зацікавлене керівництво цих журналістів у тому, щоб освітній рівень  підлеглих у темах, що вони висвітлюють, зростав? Ні. Чи вмотивовані у цьому самі працівники ТБ? У більшості випадків також ні. Чому? Ну, якщо відкинути романтику та шляхетні наміри в погляді на свою професію і мислити у суто матеріальних категоріях – вони не бачать, як у Запоріжжі можна монетизувати ці отримані знання та навички.

Є, звісно, ще ті, хто серед інших тем надають перевагу мистецьким і намагається, наскільки це дозволяє загальний розклад виїздів, переважно висвітлювати їх. Головна причина цього банальна, як пакетик смаженого насіння – їх приваблює чарівний світ мистецтва, всі ці незвичні люди, які створюють щось «прекрасне», незрозуміле і хвилююче. А ще на таких здибанках часто бувають всілякі няшні смаколики (колдовство в бокалє і пічєнькі, знову ж таки). Хотілося б сподіватися, що колись це тусування призведе до якогось якісного рівня. Перебування у певному комунікативному середовищі створить необхідну понятійну базу, усвідомлення її адекватного вжитку, пробудить інтерес до власне мистецтва як системи знаків і символів, які ти, як особистість, можеш зчитувати в оригінальному значенні чи перекодовувати під свій індивідуальний погляд. Але у мене такої надії немає. Все починається з пічєньок і закінчується вигулом суконь, капелюшків і нових татушек.

Зрештою, що ви взагалі очікували від новинарних творів? Показали вам картини на виставці? Прес-реліз переповіли? Вот і чуднєнько… До інших жанрів молодняк, як правило, в редакціях усе одно не допускають.

Метри і дециметри на варті стабільності та пічалькі

Після кількох тез про молодший батальйон «висвітлювачів» поговоримо про старшу гвардію. Її можна розподілити на дві основні групи.

Перша – найбільша. Це люди, які давно засвоїли золоте правило життя: «І це також пройде». Пройде все і колись буде інше, щоб також потім пройти та розчинитися у безвісті небуття: схвальні відгуки, критичні зауваження, зарплата, начальство, місце роботи, а головне – мистецькі події і самі митці. Жодного фанатизму. Роби, що маєш робити. Залишайся максимально в межах своєї зони комфорту. Матеріали цих авторів здебільшого нейтральні, але в розширеному форматі: відбулося те-то, прийшли ті-то, було цікаво. Можуть містити кілька ємких художніх фраз, що лишають після ознайомлення легкий післясмак «частки вкладеної душі». Нерідко їхні тексти хвалебні. Хтось скаже, це тому, що місто у нас маленьке, всі один одного знають, тому нашо ці «чвари» і «Хіба тобі шкода було написати щось хороше про ту виставу? Невже конче було випендрюватись?». Та й хто там знає, що буде завтра – раптом ще доля змусить прийти до цих людей на поріг корку хліба попросити? Але, думаю, усе ж причина в іншому. Оскільки «і це теж пройде», то навіщо робити собі нерви? Зрештою, має ж бути якийсь позитивчик у всьому – навколо й так тиску не бракує.

Є ще одна (щоправда, менша) категорія, яку я називаю: «врєжим правду матку!». Їм набридла навколишня фальш і суцільне схвалення усього. Їм  здається, що в цьому полягає їхня місія – сказати те, що іншим бракує духу озвучити. Тільки їхня «правда» якась безглузда. Пісочать вони не мистецький процес, а ледь не із юнацьким максималізмом «місто», «запоріжців», «суспільство», подекуди чиновників (не адресно, з перерахуванням і аналізом їхніх помилок, а взагалі, в абстрактно-філософських категоріях). З того всього витікає, що ми (запоріжці) байдужі, не ініціативні, кожен мешкає у своїй мушлі, наші хати скраю, не підтримуємо наших геніїв, бла-бла-бла… Пам’ятаю, як студентами ми вели такі розмови за пляшкою вина, що Запоріжжя місто безвиході й звідси треба тікати, бо боно не дає шансів і пожирає людські долі. Читати це зараз нудно і нецікаво. Я хочу бачити матеріали про непересічні, яскраві, прогресивні мистецькі проекти, що виникають в місті за останні два роки, – але не бачу цих журналістів на таких заходах, вони не пишуть про них. Бо живуть у своїй мушлі із щільно укладеною картиною світу, в якій цим новітнім проектам просто нема місця. Я хочу прочитати відверту критику посередніх і тривіальних мистецьких проектів, які висвітлює та схвалює більшість. Але вони не роблять таких матеріалів.

Вопщєм, ось в такому інформаційному полі, що реагує на мистецьке життя, ми і живемо. І жодних змін у цьому в найближчі 5 років я не бачу. Сьогодні друковані ЗМІ апріорі не можуть бути майданчиком для такої еволюції. Телевізійні канали – можуть, але, в силу кількох чинників, навряд чи стануть. Є певні позитивні очікування від блогерської культури, однак на сьогодні в Запоріжжі немає жодного блогера, який би спеціалізувався на тверезому аналізі суто мистецького продукту.

PS. Звісно, я проти всіляких узагальнень. Всесвіт багатоваріативний. Кожна людина – індивідуальна. Всі ми значно складніші за ті бирки, що на нас навішують.

PSS. Сам я належу до дециметрів, які з шаурмою та міцною кавою в руках твердо впевнені: «І це також пройде».

Олесь Барліг